Глава 30. Напад

— Як думаєте, батіг — це дуже боляче? — темні очі Шуа світилися щирою цікавістю.

— У будь-якому випадку не болісніше за багаття, — знизала плечима Янабі.

— Я чула, — темношкіра жителька півдня трохи схилилася до подруг, — що майстерний кат може одним ударом розсікти м'язи, тоді залишишся кривою потворою до кінця життя. Але якщо йому доплатити, то не битиме сильно, а пошкодить тільки шкіру. Так акуратно, що й шрамів не буде. Як думаєте, у Кітаф вистачило мізків та грошей врятувати себе?

— Не знаю й знати не хочу. Живою залишиться — і то щастя. Може, ще й знайде свою долю десь далеко від столиці.

Янабі відверто не бажала підтримувати цю розмову, Юмна взагалі мовчала, боячись підняти очі від мереживного плетіння — тонкі золоті нитки вимагали зосередженості в роботі і найменша неточність могла все звести нанівець.

Сурія сиділа, відчуваючи, як затерплі пальці не лише стібок зробити не можуть, а й ось-ось впустять голку. Дзвін відбив десять ударів, отже, нещасну покоївку вже оголили до пояса перед величезним натовпом, прив'язали до ганебного стовпа і на її спину зараз обрушиться важкий батіг.

Дівчина здригнулася, немов це вона сама стояла там, посеред площі. Сором і біль — гідна нагорода за нерозсудливість. І як після цього жити далі? Навіть Лікіт досі з тремтінням згадує своє покарання, а він чоловік, воїн, його змалку тренували, гартували, вчили стійкості.

Шуа даремно втішалася: переступити закон насправді набагато легше, ніж здається. Невчасно сказане слово, недоречне мовчання там, де краще б говорити, — і ось, дорога під ногами веде вже в абсолютно непотрібну сторону. Напевно, треба було відразу розповісти лорду регенту про те, що пан старший євнух цікавиться його справами. Або хоча б кілька днів тому, до того, як були підписані смертні вироки. А тепер мовчи, чекай слушної нагоди, щоб не потрапити під гарячу руку.

Сурія важко зітхнула, встромила ненависну голку в тканину і втупилася у вікно незрячим поглядом.

— Мрієш про волю, пташко? — голос Зінат вирвав дівчину з невеселих роздумів. — Зарано, ох зарано: поламали зимові вітри твої тендітні крильця, повисмикували яскраве пір'я. Хоч весни дочекайся, кваплива.

Інші наложниці весело хіхікнули, але промовчали.

— Що треба? — Сурія кинула на Зінат несподівано твердий і холодний погляд.

— Тебе, лагідна співухо, й треба, — ані краплі не зніяковіла Зінат. — Пан Джаліл бажає тебе бачити.

— Іду.

Сурія відклала рукоділля, встала, горда й незворушна. Юмна провела її здивованим поглядом, Шуа буркнула щось услід, проте чи важливо це? Хто вони такі, щоб їхня думка була цінною? Ох, мала рацію Гуюм, це Сурія відчувала всім серцем. І саме до її поради мала намір дослухатися, хоча ще й не розуміла як саме.

— Зінато, а тобі помічниці не потрібні? — поцікавилася Сурія, поки вони обидві йшли по коридорах. — На тобі ж величезне господарство, важко, напевно.

— А ти, либонь, допомогти можеш? — старша служниця окинула наложницю глузливим поглядом. — Ти ж ані читати, ані писати не навчена, навіщо мені здалася? А на кухню або в пральню не можна: красу зіпсуєш завчасно, шкіра геть тонка та ніжна, ані мити, ані прати такими руками. Хіба що вишивати і струн торкатися. Від тебе квітами має пахнути, а не цибулею й спеціями.

— Мені набридло бути некорисною, — вперто продовжила Сурія. — Але я швидко вчуся і знаю, як віддячити. Навчи мене читати.

— Ще б пак, — фиркнула Зінат. — Часу в мене немає. Запитай краще пана Джаліла, може, він і дозволить тобі вчитися.

— Пан старший євнух — чоловік. Він вбачає в мені лише гарненьке тіло. Одну з багатьох наложниць. Він не розуміє, що будь-хто з нас хотів би більшого.

Зінат кинула на дівчину здивований погляд.

— Ось ти, Зінато. Ти могла б покинути гарем, стати господинею в заможному домі, отримати кохання й повагу, але залишаєшся чиєюсь тінню. Чому не пішла, через десять років життя тут? Хіба ти не мріяла про більше?

Служниця різко зупинилася, схопила Сурію за руку, розвернула, взяла за підборіддя двома пальцями, підняла, подивилася в її обличчя.

— Не твоє діло, про що мріяла стара Зінат. І не тобі вирішувати, що отримала. Багато ти знаєш про життя? Дурепо малолітня!

Вона намагалася говорити сухо, але голос підвів, здригнувся, видаючи хвилювання.

— Мало, ти маєш рацію. Вибач, Зінато, — Сурія не стала вириватися і грубити, навпаки, душу несподівано дряпнула жалість. — Я не хотіла робити тобі боляче, — дівчина акуратно поклала долоню поверх руки Зінат.

— Що було, того вже не повернеш, — служниця відступила на крок, знизавши плечима. — І молодості теж. Колись я погналася за мрією так само, як ти зараз. І домоглася свого, отримала серце Наїля Галіба вар Рауфа, діда ясновельможного Аділя. У мене було все: прихильність імператора, багатство, повага. Не вистачало лише спадкоємця. І що? Не минуло й кількох місяців мого щастя, як земний шлях Наїля обірвався, а разом із ним закотилася й моя зірка. Якби моє черево носило дитину, я могла б зараз бути матір'ю одного з роду Фарріт. А так... на свободу мене не відпустили, заміж теж не видали, це суперечить правилам, навіть ім'я змінили. Пощастило, що мати молодого Сабіра вже померла, і мене не викинули з палацу в який-небудь закуток, дозволили залишитися помічницею в гаремі. І як мені все життя дивитися на вас, молодих дівчат, які дихають пристрастю і наївною надією? Наряджати вас, вчити, проводжати в покої, куди колись я входила на правах господині?

— Я не знала. Мені так шкода, Зінато, — тихо промовила Сурія. — Шкода твого втраченого щастя.

Служниця фиркнула і відвернулася, квапливо провела долонею по обличчю: чи то сльози змахнула, чи то прибрала пасмо волосся, що вибилося.

— Бійся своїх мрій, — глухо сказала вона. — А ще краще, змирися і будь покірною. У жінки немає іншого шляху.

Сурія підійшла, взяла Зінат за руку й мовчки стиснула. Що говорити? Словами нічого вже не виправити, тільки душу роз'ятрити.