Глава 29. Нічна магія

— Запізнюєшся. Я зачекався.

Людина, що сиділа біля багаття, відкинула капюшон і втупилася в темряву під апельсиновими деревами. На перший погляд там було порожньо — ані шороху, ані руху. Але ось морок ледь вловимо заворушився і в коло світла зробила крок висока сутула фігура.

— Я давно с-ш-ш-спостерігаю за тобою, людин-н-нко, — шиплячий голос неприємно дряпнув слух.

— Неправда. Ти прийшов уже після опівночі. Думав, я тебе не помітив, став за деревом, дивився мовчки. Уже не знаю, від кого ховався, шукав за моєю спиною гвардію регента? Її там немає, нашій розмові не завадять. Однак я терпіти не можу погляди крадькома. І відчуваю твою магію набагато гостріше, ніж раніше.

— Нав-в-віть із заблокованими стихіями?

— Частково заблокованими, — скривився співрозмовник. — Усі знають, що в крові моєї сім'ї досить багато сили. Повна втрата магії привернула б зайву увагу.

— Ти обережний, — червоні очі схвально блиснули.

— Доводиться.

— Навіщ-щ-що ти покликав мене?

— Мені потрібен союзник. Мої люди не впоралися, доведеться самому. Можливо, скоро я виступлю відкрито. Ти допоможеш?

— Знову? Чому саме тобі, а не комусь іншому? Хіба ти кращ-щ-щий за них? — фиркнув демон. — Ми не пов'язані договором, а твої успіхи більш ніж сумнівні. Спершу доведи, що корисний.

— Я — не рівня іншим, — відрізав чоловік. — І вже стою за два кроки від перемоги. А ти поспішаєш з висновками. Чи всі демони такі? Ненаситні, жадібні, не вміють чекати? Тоді не дивно, що Ви програли війну, — в його голосі промайнуло кепкування.

Але продовжити промову він не встиг, збитий з ніг одним потужним ударом. Демон кинувся вперед прямо крізь багаття, притиснув співрозмовника до землі коліном, вчепився в горло обома лапами і, схилившись до самого обличчя, прошипів:

— Мій народ боровся за виживання, ми зробили все, що могли! Терпляче й наполегливо йшли до своєї мети, десятиліттями чекали зручного моменту! Ми голодували, лили кров і билися до останнього, дрібна ти смертна тварюко. Ти нічого, геть нічого не знаєш про те, що ми робили і чого досягли. Не тобі паплюжити пам'ять загиблих! — його лапи стискали шию жертви дедалі щільніше.

Повалений намагався чинити опір, розімкнути міцні чорні кігті, щоб ковтнути повітря, але сил не вистачало. З грудей його вирвався здавлений хрип, ноги безсило загрібали пил і впале листя. І раптом він припинив чинити опір, прибрав руки, дотягнувся до кинджала на поясі та приставив лезо до горла моторошної істоти.

Демон відскочив.

— А ти хорош-ш-ший, — холодно промовив він, спостерігаючи, як людина перекинулася на живіт і, хапаючи повітря жадібними ковтками, намагається підвестися. — Але якщо чекаєш допомоги — думай двічі, перш-ш-ш ніж говорити. 

Він відвернувся, підійшов до багаття, зачерпнув долонями язики полум'я, немов воду, підніс напівпрозорі пелюстки світла до обличчя і злизав їх.

— Отже, я слухаю, — демон поважно розкинувся біля вогню.

Чоловік на землі кинув на можливого союзника сповнений підозри погляд, але кинджал все-таки прибрав. 

— Треба відволікти їхню увагу, направити по хибному сліду, нехай загрузнуть у підозрах, — голос прозвучав хрипко, вочевидь демон все ж добряче перетиснув його горлянку.

— Відволікти? — демон у задумі схилив голову. — Як саме?

— На твій розсуд, але це має бути щось достатньо... ефектне. Аби в пана регента не виникло спокуси махнути на загрозу рукою.

— Спалити пару довколишніх сіл буде досить?

— Ні, — заперечив чоловік. — Нехай відчуває подих загрози у самісіньку потилицю й побігає за неіснуючими тінями просто посеред столиці.

Рот демона викривила неприємна посмішка: 

— Із цим я допоможу, навіть із задоволенням. А що робитимеш ти?

— Повернусь до поглинання магії.

— Впораєшся сам?

— Звісно, вже не вперше.

— І тебе досі не підозрюють? 

— Дехто — можливо, — ухилився від прямої відповіді чоловік. — Поки мені вдається підібрати потрібні слова, але, звісно, це не триватиме вічно. Невеличкий вогняний безлад у Дармсуді може допомогти змішати карти регента. 

Червоні очі блиснули й згасли. Пазуриста лапа знов витягла з багаття кілька язичків полум'я й скрутила їх в химерну фігуру, яку демон і злизнув.

— Це стає ще цікавішим. Добре, то коли починаємо?

— Сьогодні ж уночі, немає сенсу зволікати.

Як з'ясувалося, справжньому демону потрібно лише кілька хвилин, аби перетворити звичайну ніч на дещо значуще й неймовірно заворожливе.

Здавалося, що десь всередині, глибше, ніж серце, далі, ніж найпотаємніші бажання, почав відбивати ритм невидимий барабан. Спершу повільно і майже нечутно, згодом все голосніше й голосніше, набираючи силу, перекриваючи собою звуки ночі, тріск багаття, безладний потік думок.

Людина не могла навіть зрозуміти, чи виходить цей звук ззовні, чи існує лише в її свідомості, але, здавалося, що увесь світ поступово почав пульсувати в такт ритму.

Демон стояв над вогнищем, анітрохи не побоюючись язиків полум'я, що жадібно лизали взуття й протягували свої прозорі щупальця до одягу. Під неприродно довгими кігтями тяглися дивовижно красиві, тонкі, розпечені нитки. Вони здіймалися від багаття вгору, немов виноградні лози, підтримуючи одна одну. Стібок за стібком, нитка за ниткою — і ось на чорній долоні погойдується мерехтлива кулька, ажурне й смертоносне закляття, що до пори до часу таїть у собі замкнену міць величезного полум'я.

Демон не говорив нічого, не спромігся навіть пояснити, що замислив, але людині слова виявилися не потрібні. Їй відчайдушно захотілося стати частиною цієї немислимої, смертельної краси. Ніби самі собою в руках чоловіка виникли напівпрозорі вихори, що мерехтіли блакитними іскрами. Стихія повітря відгукнулася на заклик, потекла легко й плавно, змішуючись із вогнем в нероздільному малюнку.

На мить демон відволікся і кинув на людину здивований погляд. Але не заперечив, негласно визнаючи право союзника брати участь у майже священному ритуалі створення закляття. І справді, що може роздмухати полум'я краще, ніж вітер?