Глава 26. Зустріч

Високий стрункий чоловік, одягнений у потертий джелаб, акуратно проштовхувався між торговими рядами в напрямку однієї з харчевень на краю площі. Голова людини була покрита тюрбаном, а обличчя до самих очей ховалося під щільною тканиною. Здавалося, строката ринкова різноманітність та жваві розмови не цікавили його зовсім.

Вуличний пил, настирливі нотки спецій і терпкий запах вичиненої шкіри замінили повітря, не даючи вдихнути на повні груди. Лавки більші та менші, багаті й такі, що майже розвалювалися, гостинно відкриті й наглухо забиті, тулилися впритул одна до одної, тіснили й без того вузькі проходи, заповнені в післяобідній час безліччю покупців. Продавці щосили нахвалювали товари, вели жвавий торг, щедро пересипаючи розмови лестощами і химерними компліментами.

Здалеку долітав стукіт барабанчиків, спів флейти і легкий мелодійний дзвін ― на самісінькому краю ринку розмістилися вуличні танцівниці-гавазі. Чоловіки, які проходили повз, поглядали на них зі стриманим інтересом, жінки відверталися ― сором та й годі! Руки оголені, груди ледь прикриті багатошаровими дзвінкими бусами, волосся розпущене, по шкірі зап'ясть зміяться квіткові розписи, очі підведені сурмою, а губи ― червоним соком міленії. Яскраві тканини спідниць коливаються в такт рухам, окреслюючи стегна та стрункі ноги.

За спинами танцівниць завмерли двоє озброєних до зубів охоронців, трохи віддалік, вмостившись в тіні навісу, сидів хазяїн дівчат, а тому витріщаки не наважувалися перервати гучну виставу. За право залишитися з гавазі наодинці зазвичай платили дзвінкою монетою, а зайве срібло і золото водилося тут у багатьох: чужинців, найманців, воїнів варти.

На міському ринку траплялося всяке: тут укладали угоди, заводили корисні знайомства, обмінювалися новинами, продавали й купували, вирішували долі дітей, домовляючись про шлюби, по тисячному разу переказували одне одному плітки. І якщо центром життя імперії був палац, то центром життя міста ― торгові ряди.

Місцями натовп був настільки щільним, що подорожньому із закритим обличчям мимоволі доводилося сповільнювати крок. В одному місці йому навіть довелося зупинитися: тут закінчував виступ мандрівний співак, який зібрав чимало слухачів. Його низький оксамитовий голос обволікав, а мелодійний дзвін струн відтіняв пісню, змушуючи ловити кожне слово:

...Я ще пам'ятаю забуті часи,

Дивлюся із жалем на світ цей і плачу,

Як можете жити в нерівності й рабстві,

До дочок й сестер ви байдужі неначе?!

А люди йдуть далі, їм шепіт не чутно,

Кнутом своїм коней й рабинь поганяють,

Не бачать життів, що ногами стоптали,

І стукіт копит крики жертв заглушає.

О, скільки їх було, жінок, що ридають,

З народження доля ― безправ'я й покірність.

До крові вуста покусали від горя...

Шлях шепче наказ їм: «Терпіння і стійкість!»

І кров, і злі сльози ввібрала дорога,

І стогін летить поміж гірських вершин.

Та шлях пам’ятає історію кожної,

Щоб люди почули той крик... хоч один...*

* Автор невідомий, переклад з перської Ірини Литвинової.

Мелодія стихла, і люди стали кидати в потерту сумку музиканта дрібні монети. Один зі слухачів у найперших рядах, на вигляд багатий торговець, демонстративно плюнув на землю і пішов геть, несхвально хитаючи головою. Співак, дивлячись йому вслід, знову торкнувся струн, граючи нехитру веселу мелодію, і продекламував:

Щоб Ваші руки не боліли, щедрий пане мій!

Щоб не протерли гроші дірок у гаманах!

Щоб у Вашій лавці дорогими були ситець і сатин,

Щоб Ваш товар йшов у заможних караванах!

Щоб Ваші руки не боліли, щедрий пане мій!

Щоб вразила сусідів заздрощів чума!

Щоб обійшли Вас мор, податки, бідність, гнів пустель!

Щоб Вас не дратувала роба зношена моя!

Щоб щедрий пан багатий був дочками!

Чималий викуп щоб дали за кожну з них!

Тоді б не жалкувала щедрість Ваша, пане,

Мідяк тому, хто спить надворі та співа за хліб…**

**Поема-подарунок, написана спеціально для «Регента» Іриною Литвиновою. 

У сумці співака знову брязнуло. Повноцінний золотий кругляк ліг прямо поверх гірки міді й кількох срібняків. Музикант здивовано підняв голову, але не встиг роздивитися нічого, крім потертого одягу і блиску синьо-зелених очей.

― Від душі дякую за пісню, вельмишановний пане. За обидві пісні.

І невідомий зник так само несподівано, як і з'явився, миттю розчинившись у шумному ринковому різноманітті.

***

На чергового відвідувача харчевні ніхто навіть не обернувся, обідні години вже минули, люди в залі поспішали швидше закінчити з їжею та повернутися до справ. Чоловік підійшов до стійки і виклав перед господарем блискучу монету. Низькорослий літній житель півдня накрив сяючий дар долонею, ховаючи від зайвої уваги, і одними очима вказав на прохід позаду стійки. Незнайомець кивнув і тихо прошмигнув у вузький коридор із єдиними дверима в кінці.

Його вже чекали, тому відчинили, щойно він устиг постукати. У кімнаті було двоє: чоловік та жінка.

― Радий бачити тебе, Малконе, ― Ульф зняв головний убір, відкриваючи обличчя, і щиросердно обійняв чоловіка, а потім схилився перед золотоволосою жінкою. ― Леді Мейрам, моє шанування. Дякую, що знайшли можливість зустрітися зі мною особисто.

― Лорде регенте, ― жінка усміхнулася тепло й відкрито. ― Так дивно вимовляти цей титул. Але змушена виправити Вас: я більше не леді, можете звертатися до мене просто по імені.

― Для мене Ви назавжди залишитеся однією з найзнатніших жінок імперії, яке б ім'я не обрали: південне бінт Латіф бен Шихаб аль Хафс чи північне Ленгтон.

― Сподіваюся, що до самої смерті залишуся Ленгтон.

Мейрам із ніжністю припала до плеча чоловіка. Вона й справді більше нагадувала жительку Недоре, ніж єдинокровну сестру Сабіра: ясні світлі очі, біла шкіра, золотисті локони, занадто тонкі для істинної жительки півдня риси обличчя. Вроду її не псувало навіть сиве пасмо, що срібною змійкою збігало в заплетеному волоссі від скроні ― пам'ять про зустріч із демоном приблизно два роки тому. Тим самим, який врешті погубив і імператора, і герцога Недоре.