Глава 16.1

***

Регент ще не спав, хоча, бачать Стихії, день цей був довгим і для нього. У приймальні почулися гучні голоси кількох людей, а потім пролунав владний наказ:

— Геть із дороги!

Стулки дверей відчинилися від різкого удару, і в кімнату буквально вбігла імператриця із сином на руках. Аділь уже не плакав, але й надалі судомно схлипував. Він притискався до матері, ховаючи личко в її розпущене волосся.

— Що з Вами сталося? — Ульф, треба віддати йому належне, зберігав відносний спокій. — Охороно, що там за шум?

— Не знаю, пане. Зараз розберуся, — охоронець без зволікань зник у сутінках коридору.

Арселія посадила сина в широке крісло, налила склянку води і дала в руки тремтячому малюкові:

— Усе вже добре, усе скінчилося, сонце моє. Пий, рідний! — і, повернувшись до Ульфа, сказала, карбуючи кожне слово: — Мого. Сина. Ледь. Не. Вбили.

Обличчя її змінилося від ненависті, вона підійшла впритул до регента і раптово дала йому гучного ляпаса.

— Ви обіцяли захистити нас! — крикнула Арселія, не в силах вгамувати емоції. — Говорили, що синові нічого не загрожує, доки Ви поруч, доки я Вас підтримую! — вона сердито штовхнула Ульфа в груди, змушуючи відступити на крок. — Так ідіть! Ви не потрібні мені, якщо Ваше слово варте не більше шахі*! Брехун! Обманщик! Зрадник! А може, це ти й підлаштував? Вирішив, що так буде простіше? Хочеш цей проклятий вінець? Так забирай його! Забирай і йди назад у Недоре! Ти ненавидиш і мою країну, і мій народ, і наші звичаї! Забирайся! Нехай столицею імперії стане твій улюблений Кінна-Тіате **, а краще — острови. Вони ще далі, там ти зможеш забути про піски півдня, про мене й Аділя! — удари сипалися один за іншим, але Ульф навіть не намагався стримати їх. — Чому ти зупинив мене в той день, не дав випити отруту? Не дозволив обірвати все одним махом! Я була готова померти, я б пішла, назавжди забувши про цей постійний жах!

*Шахі — найдрібніша монета, яка ходить в імперії.

**Кінна-Тіате – столиця герцогства Недоре, розташована на півночі в передгір'ях.

Аділь злякано завмер, скрутившись у кріслі й боячись видати хоча б звук. Руки його стискали склянку щосили і помітно тремтіли. А по обличчю Арселії котилися гарячі сльози, перед очима усе пливло. Вона ледь не впала — ноги відмовлялися слухатися. Ульф хотів підтримати її, але вона відсахнулася:

— Не наближайся ні до мене, ні до мого сина!

Зовні знову піднявся шум, з напівтемряви виринув Лікіт — сонний, розгублений і злегка переляканий. Відсунувши хлопця в сторону, через поріг ступив охоронець, який повернувся.

— Мій пане, замах. Весь гарем схвильований. У кімнаті ясновельможного пана залишився злочинець. Поки живий і цілий, але Вас терміново викликають туди.

— Дякую, Ейріку, — Ульф насилу відірвав погляд від Арселії. Губи його стиснулися в тонку лінію, лоб пронизала глибока зморшка. Він заговорив швидко й уривчасто: — Ти й Акке залишаєтеся тут. Очей з ясновельможного та імператриці не зводити, це зрозуміло? За жодних обставин! Зовні постав чотирьох, ще двох — на балкон. Негайно пошли Вегарда за лікарем. Юному пану та його матері потрібна допомога. Ніхто, крім мене та Шейбі бен Хайрі не повинен увійти сюди. Якщо з Арселією або Аділем щось трапиться — я особисто тобі голову знесу. Так, і попроси лікаря не йти, поки я не повернуся.

Вартовий витягнувся в струнку й одразу зник у напівтемряві, щоб передати вказівки. Ульф мовчки підійшов до столу, взяв пояс із мечем, застебнув, перевірив хід клинка. Зверху накинув куртку і попрямував до виходу. Арселія опустилася на крісло поруч з Аділем і завмерла, нерухомо дивлячись в одну точку. З її губ не зірвалося більше жодного слова.

Біля порога Ульф обернувся, в очах його виднівся справжнісінький біль, а голос пролунав хрипко й глухо:

— Вибачте, що змушений піти. Мої люди про вас подбають.

До кімнати вже входили гвардійці, займаючи вказані місця. Імператриця навіть не поворухнулася, ніби все, що відбувається, її більше не цікавило. Руки в неї дрібно тремтіли, кісточки пальців почервоніли від безглуздих ударів, сльози градом котилися по блідому обличчю.

— Мого сина мало не вбили, — прошепотіла вона сама собі, — мало не вбили...