Глава 14. На площі

Веселощі швидко поглинули всі розмови, стерли тривоги, об'єднавши в спільному пориві найрізноманітніших людей. Навіть Аділь заспокоївся і тепер з палаючими очима спостерігав за тим, як танцюристи — спершу тільки чоловіки, а потім і жінки — вишикувалися в довгий ланцюжок, відбиваючи ногами нехитрий ритм. Мелодія була простою, але запальною, тому згодом люди зовсім забули про все, крім веселощів.

— Як давно я не бачила нічого такого ж щирого! — Арселія обернулася до регента і аж світилася від якогось дитячого захоплення. — Подивіться, як це красиво! Стільки усмішок! І в жодній з них немає фальші.

Ульф підійшов зовсім близько. Від Арселії ледь вловимо пахло сандалом і чимось свіжим, що нагадувало аромат молодої трави навесні.

— Я в юності танцювала так само зі своєю сім'єю серед пісків та барханів. Ви знаєте, імперці вважають пустелю небезпечною, бояться її, хоча і виявляють повагу до її сили. А ми шанували її. Вона — мати, ми — її діти. Як можна не любити того, хто дав тобі життя? І хіба мати образить свою дитину? Так, південні піски суворі до недосвідченого мандрівника, але для народжених там немає таємниць. Ми завжди знали, як знайти воду, в яку сторону йти безпечно, а де життя немає на довгі дні шляху. І Махріган для нас — особливий день. День вшанування. Я рада, що й у Дармсуді тепер почують це послання: від землі до людей, від серця до пісків, — вона відірвалася від споглядання площі і подивилася прямо в очі Ульфові. — А у Ваших краях є це свято? У нас кажуть, що на півночі панує вічний холод, а сніги відступають лише на час літніх місяців. Чи так це?

— Зовсім ні, — регент посміхнувся. — У нас є і спекотне літо, і ласкава весна, спокійна осінь. На перевалах, звичайно, сніг лежить довше, але в Недоре зима ніколи не затримується надто довго.

— А Ваша батьківщина? — несподівано запитала імператриця. — Справжня, Зелені острови. Як живуть там? І чому Ви залишили дім, присвятивши себе служінню в далеких краях?

— Ви, напевно, знаєте мою історію, — він якось одразу спохмурнів і закрився. — У ній немає нічого приємного. Я сподівався вивчитися, стати воїном і повернутися до порогу отчого дому. А вийшло так, що повертатися стало нікуди. Моє місто розграбували, будинок спалили, а друзів та близьких вбили або перетворили на рабів, на людський худобу, виставлену на продаж.

— Отже, це правда? Мені шкода, — в очах її завмерла печаль.

— Облиште. Це було давно. Минулого не змінити, як і не повернути до життя загиблих. Мені пощастило хоча б знайти сестру, іншим не дісталося й цього.

— Як довго Ви служили в імперії після загибелі своєї сім'ї?

— Достатньо, щоб не бажати згадувати про ті дні.

— І все ж саме тоді Ви опинилися на півдні вперше? Адже Ви служили на самому краю пустелі, чи не так? Півроку, а то й більше.

— Ви чудово проінформовані, — тон його став холодним і гострим, як лезо меча.

— Вибачте мою цікавість, — вона явно зніяковіла. — Дуже схоже на допит? Про Вас багато говорять, але насправді я не знаю, що із цього правда, а що брехня.

— Вам я не брехав жодного разу, — його смарагдові очі дивилися твердо, і було в них щось таке, через що Арселія відчула себе малим кошеням перед величезним левом. А Ульф продовжив: — Питайте про те, що насправді Вас цікавить.

— Ви ж убивали за наказом? — вона відчувала, що краще було б промовчати, але, мабуть, вперше за все життя просто не стрималася.

— І не раз.

— І полювали на людей? Ще тоді, в юності.

Він витримав невелику паузу, але все-таки відповів.

— Я був тим, кого відправляли на пошуки найнебезпечніших для імперії людей: злочинців, змовників, убивць. Одних я доставляв живими, інших — мертвими. Досі не знаю: чи була їхня провина істинною, чи то були наклепи ворогів.

— Чому ж не кинули все й не пішли геть?

— Через спробу облишити навчання і повернутися до розграбованому дому я й так став дезертиром із мізерним шансом на помилування. Якби втік удруге, полювали б уже на мене.

Арселія замовкла, обмірковуючи ці слова.

— Смерть змінює все: людей, відносини, майбутнє, — нарешті промовила вона. — І зараз мій розум сперечається із серцем і, мабуть, я готова довіритися останньому. Не можу зрозуміти чому, але у Вас не відчувається зла і жаги крові, хоча доля вчинила з Вами жорстоко. Як так вийшло?

— Пощастило: мене витягли з безодні. Не одна людина, а кілька. У той час я б не впорався без їхньої підтримки.

— Тому зараз допомагаєте мені й Аділю? — усвідомлення прийшло різко, мов спалах блискавки.

Він кивнув.

— Вважайте це боргом, який я хочу віддати, щоб отримати справжню свободу.

Вона раптово простягнула руку й узяла його широку долоню у свою:

— Моя вдячність не має меж. Вірите Ви чи ні, але минуле мало обходить мене — і чуже, і власне, — голос її трохи здригнувся, видаючи хвилювання. — Оцінювати людей потрібно тільки за тим, ким вони є зараз, а не за тим, ким були раніше. Я добре знаю, що таке життя, прожите за чиїмось наказом. І не стану засуджувати, не буду боятися привидів за спиною. Втрачених років не повернути, тож навіщо затьмарювати сьогодення?