Глава 11.1

***

Пісок під ногами подорожнього осипався м'якими хвилями, малюючи на вигнутому гребені дюни ритмічний візерунок глибоких слідів. Холодне, податливе, тонке й повністю байдуже золото пустелі — так говорили в народі імперії. Дім і життя для тих, хто народився на півдні, бездушна смерть для тих, хто наважився порушити спокій великого піщаного моря через власну примху.

Зараз, коли ніч простягла свої крила над світом, дюни здавалися застиглими хвилями на тлі смоляно-чорного неба. Серп місяця-молодика лив на землю ледь вловиме світло, але цього вистачало, щоб не збитися зі шляху.

Чоловік дійшов спершу до старого висохлого колодязя, над яким завмерло неживе дерево акації, потім озирнувся по сторонах, шукаючи ледь вловимі знаки, і звернув ще південніше. Затяжний підйом — і ось на самій вершині завиднівся темний силует. Подорожній, побачивши його, трохи збився з кроку, але згодом продовжив сходження.

— Ти д-д-у-же довго, — голос незнайомця був низький, у ньому чулися одночасно шиплячі й свистячі нотки.

— Ти запросив мене занадто пізно, чого тоді скаржитися? Говори, навіщо прийшов?

Той, що стояв на вершині, озирнувся. Під шарами тканини неможливо було розгледіти ані обличчя, ані фігури, тільки очі світилися червоним у темряві ночі.

— Не грубіянь мені, с-с-смертний. І будь вдячний, ш-ш-щ-що я обрав тебе, — прошипів він.

— Щастю моєму немає меж, — його співрозмовник відверто посміхнувся.

— Грубіяниш-ш-ш?

— А чому б і ні?

Істота начебто посміхнулася, але сказати напевно було складно.

— Мені подобається. Не дає занудьгувати. А тепер скажи мені: ти теж відчуваєш це? — істота плавно хитнулась спершу в одну сторону, потім в іншу, кістлявими руками окресливши в повітрі хвилеподібну лінію. — Р-р-рівновагу поруш-ш-шено.

— Відчуваю, — людина миттєво втратила всю веселість. — Моя магія виходить з-під контролю, стає нестабільною, але, як мені здається, збільшується з кожним днем.

— Здогадуєшся про причини?

— Щось із магічними жилами. Події в Дармсуді?

— Це мені в тобі й подобається: ти кмітливий. А тепер я хочу, щоб ти й далі подумав, — червоноокий наблизився, гострий темний кіготь потягнувся до людини, хотів підчепити її підборіддя, але подорожній несподівано відскочив і ляснув по пазуристій лапі батогом, створеним із раптово згуслого повітря.

— Говори, але не торкайся, — загрозливо процідив він. — Я смертний, але і ти не вічний, пам'ятай про це.

Істота засміялася хрипким, гавкаючим сміхом.

— Пам'ятаю-пам'ятаю: жодних договорів, ніякої крові, ніяких зобов'яз-з-зань. Союз рівних, а не підпорядкування. Ну так слухай мене, рівний. Я бачив подібне вже не раз у сотні інших світів: ваша магія втрачає зв'язок із тканиною світу. Ти знаєш, як легко розпустити мереживо, якщо потягнути за не закріплену ниточку? Храм усіх Стихій став початком. Сила шаленіє, шукає спосіб заповнити прогалину, відновити те, що було знищено. Але їй не вдасться.

— Чому?

— Тому що рівновага — тендітна основа всієї реальності. Той, чиї с-с-сили величезні, зобов'язаний зберігати і підтримувати її. Знає про це хоч хтось чи ні, але в переплетенні Чотирьох Стихій є особливий сенс: закріпити те, що інакше було б розрізненим. Раніше-ш-ше був храм, був імператор, зараз немає ні того, ні іншого. Але є ти, — додав він несподівано.

— У нас буде імператор, треба лише зачекати, поки хлопчик зміцніє.

— А якщо він не встигне? Його магія так само нес-с-стабільна, як і твоя. Навіть тобі склад-д-но її стримувати, а дитині?

— До чого ти ведеш?

Червоноокий схилився і втупив гострий погляд у співрозмовника.

— Я можу допомогти тобі, — тихо видихнув він. — Навчити, як зробити так, щоб Стихія торкнулася своєю рукою тебе. І тоді ти станеш-ш-ш тим, хто відновить рівновагу.

— І що тобі потрібно натомість, демоне?

— Помста.

Настало довге мовчання. Істота відсторонилася, зробила кілька кроків у бік, опустилася на пісок, продовжуючи свердлити поглядом співрозмовника.

— Я хочу крові тих, хто став причиною поразки мого народу в нещодавній війні. Хочу життя тих, хто в цьому винен. Вони знищили те, що мій батько будував роками. Десятиліттями. Більше ніж сотню років.

— Що це дасть тобі?

— Спокій. Я буду знати, що пішов у небуття не сам.

— Хто саме тобі потрібен?

— Усе кодло імператорської сім'ї. Усі вцілілі союзники герцога Недоре.

Його співрозмовник посміхнувся:

— Жадібність — порок.

— Ти отримаєш трон, хіба це не чудова нагорода за допомогу?

Людина мовчала.

— Я повинен подумати, перш ніж дати відповідь. Але не сподівайся особливо: зв'язуватися з такими, як ти, занадто ризиковано, імператор заплатив за це життям, я не хочу піти по його стопах.

— Думай, але не занадто довго. Адже у твого світу не так багато часу. Ти можеш виявитися тим, хто зупинить руйнування, хіба це не висока мета? Шляхетна й піднесена, гідна великої людини.