Глава 11. Пустеля

Лікіт підхопив її під руку і заштовхав у бічний прохід. Кілька сходинок — і вони опинилися у внутрішньому дворику, більше схожому на сад. Тут стояло кілька лавок, тихо дзюрчав фонтан, а вгорі розкинули гілки молоді магнолії.

— Дай хустину, будь ласка, — попросив юнак, потім намочив крихітний клаптик шовку у воді й спритно обмотав руку Сурії мокрою тканиною. — Хоча б так, — сумно зітхнув він. — Пробач, я не мав наміру зробити тобі боляче.

— Я не через руку плачу, — Сурія схлипнула ще раз.

— А через що тоді?

— Справді не розумієш? — вона глянула на юнака своїми величезними очима. — Звісно ж, де вже тобі зрозуміти таких, як я? Ходиш увесь такий гордий та пишний. Зброя дорога, одяг теж... З благородних, напевно? І регент тобі покровительствує. Ти вільний: ідеш куди хочеш, робиш, що хочеш. А я ось ні, я так не можу, мені навіть думати про подібне не велено. Усе за мене вже вирішили і придумали. Звідки тобі знати, що таке бути зовсім самій? Без друзів та рідних, коли навіть сім'я від тебе відреклася? Га? Перетворитися на іграшку: хочу — беру, а набридла — викину за поріг.

Лікіту наче мурах за комір насипали від цих слів. Спогади про втрачений дім, вигнання, кілька місяців служби в чужій фортеці, де й не зрозуміти — воїн ти чи бранець, та й жодного знайомого обличчя немає, гострим ножем різнули по серцю, змусили придивитися до дівчини уважніше.

— Знаю, — відповів він, і сам здивувався з того, як глухо прозвучав його голос. — Хоча в це й складно повірити, але... Ти теж не роби поспішних висновків. Мене, до речі, Лікітом звати, — він вклонився, як було заведено в степу: неглибоко, майже кивком. — А тебе як?

— Сурія, — вона витерла сльози рукавом зовсім хлоп'ячим жестом і раптом додала: — Ну, що втупився? Ніс розпух, очі червоні? Сама знаю, що нічим милуватися. Так і не дивися.

— Та ні, зовсім я не про те думав, — Лікіт моргнув розгублено і чесно спробував пояснити: — Просто ти така звичайна зараз, ну, як усі люди, як я сам. А раніше здавалася неживою, ніби статуя в храмі. І ходила так, голову задерши до стелі.

— Нас так вчать, — зітхнула дівчина й сіла на лавку. — Ми такі й маємо бути: як видіння, дивовижна мрія, нічого буденного, тільки легкість і краса, недоступна для всіх, крім пана. А що всередині буря — так це не важливо.

— Дивні звичаї.

— А у вас як?

— Дивлячись де «в нас», — уточнив Лікіт. — У Недоре — я і сам не знаю, я там тільки на кордоні був, у горах. Знаєш, у гарнізоні, особливо, якщо ти чужинець і злочинець, мало можливостей дізнаватися про місцеві звичаї. А на моїй Батьківщині, у Великому Степу, діти самі вирішують, яку долю обрати. У нас навіть дівчата можуть піти у військову справу, хоч це й не дуже часто буває.

— А як ти взагалі в Недоре опинився? І чому тебе в гарнізон відправили? Ти щось накоїв? — Сурія насупилася і трохи відсунулася від Лікіта, скоса поглядаючи на нього насторожено.

— Щось на кшталт того, — юнак і сам не міг зрозуміти, чому розповідає про своє минуле. — Ледь не зірвав переговори, а потім мало не вбив герцогиню Недоре.

— І тобі зберегли життя? — очі дівчини стали круглими-круглими. — Не стратили, не взяли під варту?

—  Взяли під варту, я навіть готувався до смерті, але герцогиня заступилася, — пояснив Лікіт. — Я тоді ледве із сорому не згорів. На Батьківщину мені заборонили повертатися, а дядько ледь не вигнав мене з роду, давши рік на те, щоб очистити своє ім'я службою у військах герцогства. Тепер дядька немає, і хоча формально я все ще належу степу, шлях назад здається мені непомірно довгим. Я чудово розумію, що таке самотність та відчай.

— Вибач, я не знала, — Сурія вже остаточно заспокоїлася. Вона сперлася ліктями на коліна й у задумі вмостила підборіддя на переплетених пальцях. — Зараз ти піднявся майже на вершину. Летиш, як птах серед хмар, а із землі це здається легким заняттям.

— А ти? Розкажи, хто ти й звідки.

— Нема чого розповідати, — вона знизала тендітними плечиками. — Я з простої сім'ї. Жили ми в маленькому селі на південному заході звідси: земля піщана, бідна, води майже немає, урожай виростити важко, а продавати треба за мізерні гроші. Ось і все, що я пам'ятаю про домівку. Коли мені виповнилося десять, батько отримав за мене непогані гроші, сподіваюся, що вони допомогли родині протриматися хоча б рік або два. Мені пощастило, я вважалася красивою, а тому мене купували кілька разів, поки не привезли в Дармсуд. Доля наложниці імператора — ось, що мене чекало. А тепер вже не знаю.

— Звучить не дуже радісно, ​​— зітхнув Лікіт. — А чого ти сама хочеш?

— Який сенс думати про це? Все одно вирішувати буду не я. Мине кілька днів, увагу регента привернуть інші турботи, він і не згадає про своє питання.

— Ну, — юнак знизав плечима. — Здаватися, не розпочавши бій — це шлях у нікуди. Якщо ти сама не будеш боротися за себе, то хто тоді?

Вона підняла голову і довго дивилася на свого мимовільного співрозмовника. Лікіт знітився від цього погляду.

— Що знову не так?

— Та ні, просто... ти хороша людина. Вибач, що думала про тебе погано.

— І ти вибач: за руку й узагалі. Сказав, не подумавши. Самому незручно тепер.