***
Сонце вже хилилося до горизонту, в його променях дахи численних будівель палацу горіли справжнім полум'ям. Однак ні свіжості, ні подиху вітерця не було й у згадках, спека міцно «вчепилася» в Дармсуд, не бажаючи здаватися. Прохолоді, яка панувала в довгих переходах і галереях, Лікіт зрадів неймовірно. Він уже подумки насолоджувався відпочинком у тиші, адже більше на сьогодні планів у регента не було. А тому, побачивши в приймальні закутану в багатошарові тканини дівочу постать у супроводі вже знайомого товстого євнуха, подумки майже завив. Зустріч із цією парою нічого доброго точно не передбачала.
— Лорде регенте, — привітав їх євнух, схиляючись майже до землі. — Я привів пані Сурію, як ви і веліли. Мені очікувати тут чи відправити за нею служниць трохи пізніше?
— Дякую, — Ульф недбало кивнув. — Не чекайте, і нікого не варто посилати. Мій зброєносець проведе дівчину до гарему. Цього супроводу буде достатньо?
— Звісно, як забажаєте, — Віддах ще раз вклонився і, не розгинаючись, позадкував до виходу з приймальні. Сурія стояла, втупивши очі в підлогу.
— Ходімо, красуне, — регент припрошуючи махнув рукою і, дочекавшись, коли вона вийде за двері, повернувся до Лікіта. — Передай слугам, нехай зберуть вечерю і приготують глечик води з льодом. Не хочу, щоб нам заважали чужі вуха, тож принесеш у кабінет сам.
— Слухаю, пане.
«Через дівчат вічно якісь складнощі, — зброєносець був роздратований. — І треба ж їй було з'явитися саме сьогодні!».
Лікіт був дуже радий, що Ульф Ньорд узяв його під опіку, наблизив до себе, вчив, тренував, коли з'являвся вільний час. Чимала честь, за яку багато хто був би ладен на все.
Тому той факт, що зараз увагу регента привернула якась яскрава пташка з гарему імператора, а його, зброєносця, послали за їжею, наче того трактирного рознощика, викликало приховане роздратування. Смішно, але якби Ульф відправив його з таким же дорученням просто для себе, Лікіт полетів би, немов на крилах і без зайвих думок
Передавши доручення на кухню, юнак притулився до мармурової колони і став спостерігати за господарською суєтою. Слуги ледь ворушилися, срібна таця наповнювався тарілками і приборами дуже повільно. Від чергового безцільного стояння в Лікіта ноги занили. Він устиг кілька разів пройтися між столами, знову завмерти біля стіни, навіть присісти на вузьку лавочку під вікном, але все це не допомогло йому відволіктися від настирливих думок.
Коли їжа була зібрана, Лікіт квапливо підхопив тацю і попрямував до кабінету регента. Охорона послужливо відчинила двері, і юнак увійшов всередину, дослухаючись до розмови.
— Мені шкода, — голос Ульфа був сумний. — Можливо, ти хотіла б почути інші новини, проте...
— Не варто непокоїтися, пане, — Сурія говорила тихо і, здається, щосили стримувала сльози. — Моя сім'я продала мене добровільно: вони не могли прогодувати себе. Я була другою дочкою, а в батьків залишалося ще четверо малюків, їх теж треба було якось ростити і виховувати. Не думаю, що вони б зраділи, якби я знову з'явилася на порозі рідної домівки.
— Ось як? — регент сидів на краю стола, схрестивши руки на грудях, і уважно розглядав дівчину. — У будь-якому випадку, мені було б цікаво дізнатися, яким ти бачиш своє майбутнє, чого чекаєш від цього життя?
— Я хочу служити Вам.
— Це не твоє бажання. Можливо, борг або найочевидніший вибір, але навряд чи більше. Подумай і дай відповідь ще раз.
Вона сиділа, завмерши на місці, наче нежива.
— Мабуть, зараз надто рано ставити це питання, — озвучив очевидне Ульф.
— Мені немає чого відповісти, поки що нічого. Якщо дозволите, я хотіла б піти до себе зараз, — попросила вона ледь чутно. — Хочу побути на самоті. І подумати.
— Звісно. Лікіте, проведи, будь ласка, пані.
Сурія квапливо піднялася на ноги, поклонилася і, не чекаючи супроводу, вийшла з кімнати. Юнак кинувся слідом.
— Стривай, дурепо, не біжи так! — він наздогнав її вже в коридорі й трохи притримав за плече.
Але дівчина раптом вирвалася з несподіваною люттю і добряче ляснула його по руці.
— Не чіпай мене! — в її очах блиснув гнів, змішаний з чимось таким пекучим, що Лікіт мимоволі відступив.
— Агов, ти чого? — зніяковів він. — Не чіпатиму я тебе! Просто не поспішай так: летиш, як на пожежу.
— Не твоя справа, — відрізала вона і швидким кроком пішла геть.
— Та знаю, що не моя! — несподівано сердито крикнув він їй у спину. — Думаєш, мені цікаво зараз тинятися по всьому палацу? Теж мені, знайшлася важлива птаха! Та хто ти взагалі така, щоб я за тобою бігав? Так, розвага для лорда на одну ніч! — додав він почуту десь фразу.
Сурія, як на стіну налетіла. Завмерла. Розвернулася на п‘ятах. Підійшла до Лікіта впритул і різко замахнулася, щоб вліпити нахабі ляпаса.
Інстинкти спрацювали швидше, ніж юнак усвідомив, що робить. Мить — і тонке зап'ястя дівчини виявилося затиснуте в його пальцях. Хлопець різко вивернув її руку, але не розрахував сили, і Сурію аж крутнуло на місці.
— Пусти, — зойкнула вона. — Сліди залишаться! Боляче ж!
Лікіт розтиснув пальці і відступив від дівчини. А вона раптом голосно схлипнула, потягнула носом повітря — і розревілася. Та так, що солоні доріжки сліз умить намочили щоки, краплями впали на одяг, залишивши на тканині некрасиві плями. Юнак розгублено озирнувся по сторонах, немов шукаючи підтримки, але коридор був порожній, навіть варти видно не було.
#63 в Фентезі
#12 в Бойове фентезі
#251 в Любовні романи
#55 в Любовне фентезі
Відредаговано: 29.02.2024