Глава 7. Змова

Дім Зафіра вар Іяда сяяв вечірніми вогнями. Їх м'яке золотисте світло виривало з темряви кам'яну огорожу, увінчану зверху гострими кованими піками, доріжку до воріт, вимощену злегка мерехтливим камінням, низькорослі апельсинові дерева та розлогі, могутні арфалавіли. Їх біла кора вночі, здавалося, світилася, а пишне зелене листя прикривало від зайвих поглядів багате житло однієї з найшляхетніших родин Дармсуда.

А подивитися було на що: кручені колони і мармурові балюстради галерей, кам'яне мереживо, що окреслювало аркади та дверні отвори. Уздовж другого і третього поверхів тяглися численні вікна, прикриті спеціальними віконницями — машрабія — різьбленими складним малюнком, що нагадував чи то зірки, чи то квіти. Дах і зовсім блищав золотом.

Трохи далі в тіні саду ховалися скромніші будівлі: стайні, сховища для їжі, будиночок для прислуги та рабів.

Зафір вар Іяд не вважав за потрібне виявляти скромність ні в чому. Швидше навпаки: як і властиво було представникам старої знаті, демонстрацію багатства він сприймав як обов'язок. Давня кров — ознака могутності роду, а достаток — доказ мудрості та впливовості.

Будинок його розташовувався в найтихішій і найошатнішій частині міста. Квартал знаті —  місце, що охоронялося майже так само пильно, як і палац. Право жити тут мали лише обрані, вхід сюди було закрито не лише для простого люду, а й для успішних купців і нової знаті, піднесеної імператором за вірність трону.

Лише тут Зафір почувався самим собою. Оточення ніби нашіптувало йому слова підтримки, одночасно надихаючи й заспокоюючи. Ласкавою прохолодою віяло від товстих стін, тьмяно виблискували меблі червоного дерева, щедро оздоблені перламутром. У тиші власного житла Зафір міг вдаватися до роздумів або розмов, точно знаючи, що все сказане залишиться всередині цих стін. Легкими тінями снували по дому вишколені слуги, їм було суворо заборонено порушувати спокій господаря не те що розмовами, а навіть шарудінням. Дружини і дочки Зафіра намагалися зберігати мовчання, коли пан перебував у себе. Вони були зобов'язані виявляти повагу главі роду, неухильно дослухаючись до його наказів і дотримуючись усталеного порядку.

Виняток старий робив лише для своїх синів: їм, як чоловікам та спадкоємцям, було дозволено вести розмови й навіть приймати в себе гостей. Однак сьогодні спокій і тиша були порушені дивним візитером. Він з'явився, коли на землю впали густі сутінки, і тихо постукав у ворота. Двері відчинили без жодного питання. Мабуть, його чекали.

Пан Валі Шаб скинув на руки мовчазної слуги широкий темно-коричневий джелаб. Просторе вбрання чудово маскувало його повненьку фігуру, а капюшон кидав глибоку тінь на обличчя. Навіть якщо хтось сторонній і помітив на вулиці дивну людину, то впізнати її не зміг би. Однак випадкових перехожих видно не було, а охоронці ніколи не вирізнялися балакучістю. За що й отримували плату повноцінним сріблом.

—  Шановний Джаліле, — господар ступив на поріг будинку, щоб зустріти гостя. —  Добре, що Ви так швидко відгукнулися на моє запрошення.

—  Мій пане, це честь для мене! — старший євнух вклонився, приклавши праву долоню за традицією пустельників спершу до чола, потім до вуст і, нарешті, до серця. — Запевняю, наша спільна справа набагато важливіша за дрібні чвари в гаремі.

— Приємно чути, — губи старого стиснулись у тонку лінію. — Боюсь, що в мене для вас не дуже радісні звістки.

Двоє чоловіків пройшли в кабінет господаря і розмістилися на м'якому дивані біля вікна. На низькому столику диміла курительня з ароматними смолами, на срібному блюді гіркою лежали солодощі, просочені медом, а в кришталевих склянках чекав чай із м'яти з льодом — розкіш, доступна в спеку лише небагатьом обраним.

Старший євнух не квапився розпочинати розмову. Поспішність — звичка дрібних торговців, а не вельмишановних панів. Утім, Зафір не став відкладати важливу справу і, щойно Джаліл скуштував пригощання, повідомив:

— Сьогодні на малій нараді було прийнято рішення допустити на збори матір юного імператора. Дикість якась. Я зробив усе можливе, щоб завадити цьому, але, на жаль, регента підтримали майже всі.

— Цікаво, — протяжно відповів євнух, перебираючи в руках чотки. Огранені камінчики спалахнули у світлі вогнів різноколірними іскрами. — Отже, ясновельможна пані успадкувала союзників леді Мейрам? Я вже сподівався, що з від'їздом нашої золотоволосої красуні в місті запанують тиша й спокій.

— А як там ясновельможна пані?

— Не зраджує собі: врівноважена, небагатослівна. Я не можу прочитати її. Вона надто обережна, щоб показувати комусь свої справжні почуття, а спостерігати вміє, як ніхто інший. На жаль, покійний Сабір і глава його таємної служби, самі того не бажаючи, виростили з тихої та покірної рабині гідну Золотого двору імператрицю.

— Мені теж не до вподоби, як розгортаються події. Арселія постійно перебуває біля юного імператора, її вплив на хлопчика неможливо переоцінити. Поки вона поряд із сином, важко втовкмачити в його голову потрібні нам думки. 

— Можливості є завжди, — Джаліл задоволено посміхнувся. — Але, як я і говорив раніше, без матері Аділь буде більш поступливим, — старший євнух відклав чотки.