Глава 4.1

***

— Мамо! Мамо!

Хлопчик у яскравому, багатому вбранні з радісним вереском кинувся до Арселії, схопив її за руку і потягнув геть із кімнати.

— Підемо гуляти, я хочу до ставка з рибками!

Ясновельможна пані акуратно вивільнилася з чіпкої хватки сина та зауважила:

— Хіба личить спадкоємцю трону так кричати? Ми підемо до ставка, щойно я закінчу зі справами. Ти можеш пограти з Гайдою, а я приєднаюсь до вас пізніше.

Дитина враз незадоволено скривилася і насупилася.

— Але я хочу зараз! Ходімо зі мною!

Хлопчик знову потягнув її за край рукава. Арселія лагідно потріпала його по темному волоссю і поцілувала в маківку.

— Пограй поки сам, я повинна відповісти на листи.

— А я хочу погуляти з тобою в саду. Моє слово — закон! — раптово вигукнув він. — Усі так говорять! Я — імператор, я наказую тобі!

— Аділю! — нахмурилася Арселія.

— Хочу-хочу-хочу! — малюк від обурення аж ніжкою тупнув.

Ясновельможна пані відклала перо і папір. Щось в інтонації дитини змусило її насторожитися.

— Ти станеш імператором, коли виростеш, — твердо відповіла вона, розвертаючись так, щоб поглянути в очі синові. — А поки тобі треба вчитися й уважно слухати старших. Просто бажати чогось — недостатньо. У всіх нас є свої обов'язки, і ми повинні старанно їх виконувати. Але ти можеш сісти поряд і допомогти мені.

— Я не хочу допомагати, я хочу до рибок. З тобою. Негайно. Зараз! — він уперто стиснув губи і знову потягнув маму до виходу.

— Аділю, — голос Арселії став суворішим, і хлопчик насупився.

— Але ж ти повинна мене слухатися! Я ж найголовніший! — тепер у його тоні промайнула розгубленість.

— Ти ще дитина, — м'яко відповіла мати, саджаючи Аділя собі на коліна. — Так, ти син володаря і, якщо доля буде до тебе прихильною, одного разу обіймеш трон батька. Але до цього моменту минуть ще роки. Запам'ятай, ти повинен бути уважним і терплячим. Наказувати комусь, прикриваючи свої бажання гучним титулом, легко. Але отримати справжню вірність і любов підданих зможе лише той, хто виявляє мудрість і виконує свої обов'язки.

— Які, матусенько?

— Поки — вчитися і слухати старших. Ти ж хочеш вирости хорошим правителем?

— Як батько?

Арселія трохи здригнулася і похитала головою.

— Кращим. Таким, щоб тебе пам'ятали століттями.

— Так, звичайно!

— Ось і молодець, — вона обняла дитину, залишивши на щоці легкий поцілунок.

Аділь обвив її шию рученятами, притулився міцно-міцно, але тут же відсторонився і зіскочив на підлогу.

— Я почекаю тебе. А коли ти закінчиш справи?

— Скоро. Іди, — вона злегка підштовхнула його до виходу.

На порозі саме з'явилася служниця, і хлопчик побіг до неї.

Однак зосередитися на листах не вдалося. Арселії дуже не сподобалося те, які розмови вів Аділь. Раніше він ніколи не говорив так вимогливо і зверхньо. Можливо, просто вік такий, але найімовірніше, що дитина повторювала слова, сказані дорослими.

Це було вкрай неприємно, але така реальність життя в палаці: ніколи не знаєш, хто саме розіллє на твоєму шляху гірку отруту чи солодкі лестощі. Арселія в задумі водила кінчиками пальців по столу — і раптом скрикнула від несподіванки: від її рук потягнулися тонкі батоги берізки, густо вкриті ледь розцвівшими квітами. Ледь мерехтливі спалахами білого і золотого сяйва, вони миттєво обплели стільницю, ковзнули на підлогу і розкинулися по килимах.

Імператриця схопилася і відступила назад, здивовано розглядаючи свої долоні, охоплені трохи пульсуючим зеленим туманом. За її спиною хтось ахнув.

— Пані, Ваша магія! — очі Гайди зробилися величезними. — Ви ніколи не говорили, що вмієте творити таке!

— Я й сама не знала, — ясновельможна Арселія мала розгублений вигляд, якщо не сказати — наляканий.

Зелене свічення померкло і розтануло, але ліани, всіяні квітами, нікуди не зникли. Гайда обережно схилилася до берізки.

— Вони пахнуть, — зауважила вона. — І на дотик зовсім живі. Дивовижно красиво!

— Так не повинно бути. Ніколи не було. Моя магія завжди була такою мізерною, що я її навіть не відчувала! — Арселія нахмурилася. — Мені негайно треба поговорити з верховним жерцем Іліясом.