***
Минула війна стала самою безглуздою та страшною за все життя Ульфа. Протистояння Золотих Земель та герцогства Недоре, що починалося як звичайна гра за владу, перетворилося на справжню боротьбу за майбутнє. Через зухвалість імператора Сабіра під ударом опинилася не тільки імперія, а й безкраї простори Великого Степу на сході та холодні гори далеко на півночі. Пекельним полум’ям прокотилася по землях демонська навала, залишаючи за собою самі руїни та спустошені магічні джерела.
Ульф на власні очі бачив химерні створіння, що пройшли порталами з потойбіччя із дозволу Сабіра. Своєю рукою убивав тих, хто намагався зруйнувати його світ. Дійшов цілим та неушкодженим від столиці герцогства до імператорського палацу. Став свідком того, як загинув імператор, але... В останній битві втратив свого лорда, герцога Недоре, Хальварда Ейлерта Ейнара, найімовірнішого спадкоємця трону. Перемога обернулася поразкою в одну мить.
Трон мав належати найсильнішому магу, цей закон був чи не єдиним, що не порушувався тисячоліттями. Ульф Ньорд не мав у крові жодної краплини магії, але, як друга за статусом людина в герцогстві, очолював величезну армію Недоре. Серед аристократів та жерців Золотих Земель було не так вже й мало обдарованих Стихіями, проте ніхто з них не мав підтримки армії та не зміг би протистояти демонам.
Тож рішення було прийняте хоча й важке, проте необхідне: формально трон мав перейти нащадку Сабіра, маленькому Аділю, хлопчику, який успадкував владу батька над чотирма Стихіями. Фактично ж влада залишилася в руках Ульфа та регентської ради, до якої увійшли найшанованіші аристократи столиці імперії Золотих Земель, Дармсуда.
Поховання безумця-імператора Ульф Ньорд запам'ятав надовго. Відбулося воно через п'ятнадцять днів після того, як війська чужинців зайняли столицю.
Свого імператора люди ненавиділи. Він приніс країні тільки горе, жах, відчай та смерть, і врешті ледь не став причиною повного винищення людей. Жителі ще не оговталися від кровопролитного бою в столиці, проте знайшли і сили, і час провести колишнього володаря в останню путь.
Услід кортежу лунали прокляття і лайка, а хтось навіть не втримався і кинув гнилими овочами в критий білим шовком віз. Ні зітхання, ні сльозинки не було пролито за ясновельможним Сабіром.
Утім, Ульф Ньорд відчував, що в нього самого ці люди кинули б гниляччям із не меншим задоволенням. Для них він був чужинцем, черговою насмішкою долі, загарбником, який отримав владу тільки завдяки силі й удачі. Їм не було за що любити його. Йому нічого було пообіцяти їм. І все ж, найближчі роки Ульф мав провести в столиці імперії, а отже, слід було навчитися шанувати і місцеві традиції, і місцевих жителів.
Єдиною людиною, яку загальна ненависть і задушлива злість обійшли стороною, на подив регента, виявилася імператриця Арселія. Схоже, що її в місті любили по-справжньому. Вона мала щиро засмучений вигляд, а стримана сукня, позбавлена прикрас і багатого оздоблення, зробила її зовсім юною.
«Скільки ж їй років? — подумав регент, окинувши пильним поглядом її стан. — Двадцять п'ять, а можливо, й менше?». Жалобний білий одяг її світився в променях сонця, як сніг на вершинах гір, підкреслював чистоту шкіри, глибину величезних очей. Покусані від хвилювання губи мали яскравіший вигляд, ніж зазвичай. Ульф зловив себе на думці, що йому хочеться побачити, як вона усміхається, а ще краще — сміється.
Дивно, але саме зараз Арселія здавалася йому особливо привабливою. Вона була по-справжньому вродливою: золотисто-бронзова шкіра, темні, як вир, очі, плавні вигини тіла, граціозна хода танцівниці. Жінка, створена для кохання, яка стала розмінною монетою в чужій політичній грі й не отримала навіть краплі жіночого щастя. Та все ж було в ній щось невловиме, якась внутрішня твердість, прихована сила, м’яке світло, яке безпомилково відчували всі, хто перебував із нею поруч.
А ось спину Ульфа чужі погляди пекли. На новоявленого регента витріщалися оцінювально і боязко, будуючи припущення про те, як він проявить себе в майбутньому. Що міг тямити північанин із бунтівного герцогства в політиці імперії? Навіть зовнішність його здавалася надто чужою: злегка хвилясте чорне волосся, синьо-зелені очі, світла шкіра — незвичне поєднання для смаглявих і темнооких жителів півдня. Він був високий, широкоплечий, стрункий та сильний. Воїн і володар, незрозумілий і непроникний, поруч із яким багато хто почувався незатишно.
Нарешті поховання було завершено і регент із чистим сумлінням допоміг вдові імператора покинути родову усипальню. Тепер їм двом належало вислухати співчуття від знатних підданих.
Напевно, саме в той момент Ульф зрозумів, наскільки бездонна та трясовина, куди йому, за іронією долі, довелося встрягти не однією, а обома ногами. Ряд придворних прохачів і лизоблюдів, які відчули в чужинцеві реальну силу, тягнувся нескінченно. Ці люди висловлювали стриману скорботу з приводу загибелі імператора, не забувши, втім, відпустити зауваження на кшталт «я ніколи його не підтримував» або «Сабір став жертвою божевілля та власних амбіцій». А потім були хитромудрі запевнення у вірності та відданості йому, регенту, при малолітньому Аділі з роду Фарріт.
У середині церемонії Ульф зловив себе на бажанні стрімголов чкурнути звідси, насамкінець — ледь стримувався, щоб не врізати по пиці черговому підлабузнику. І тут треба віддати належне імператриці, саме її такт і вміння згладжувати гострі кути стримали регента від ганебної бійки. У певний момент, безпомилково визначивши ту межу, за якою гнів затьмарює розум, Арселія досить правдоподібно поскаржилася на втому з приводу тяжкої втрати, і попросила лорда регента особисто супроводжувати її до покоїв.
Ульф цей жест допомоги оцінив, мимохідь здивувавшись, як чудово імператриця вміє тримати себе в руках. Якою б м'якою зовні не виглядала ця жінка, гостроті її розуму та витримці можна було лише позаздрити. Навіть дивно, що лише кілька днів тому вона готова була зробити непоправне, а від кроку за межу втримав її саме цей чужинець.
#59 в Фентезі
#11 в Бойове фентезі
#246 в Любовні романи
#54 в Любовне фентезі
Відредаговано: 29.02.2024