Розділ 22

Мансарда Автора дихала важкою, напруженою тишею.

Звуки клавіш друкарської машинки затихли. Навіть кольорове, кислотне худі Автора перестало буяти неоновими спалахами. Автор сидів, закинувши голову на спинку крісла, і дивився в одну точку на стіні мансарди. Вперше за весь час свого існування він відчув якусь порожнечу. Не було поруч Редактора — з його шелестом блокнота, червоним олівцем та спокійною, дещо суворою присутністю.

До 23:59 залишалося рівно дві хвилини.

Раптом у прохолодному повітрі мансарди лунко залопотіли крила.

Крізь білі, напівпрозорі краї сторінок, що почали розкривати стіну, наче велетенську книгу, влетів сірий голуб. Він зробив швидке коло під стелею і впевнено опустився просто на каретку друкарської машинки.

— Приніс-таки... — тихо мовив Автор, миттєво подаючись вперед до столу.

Його пальці обережно, майже з трепетом торкнулися лапки птаха, відв’язуючи білу паперову стрічку. Автор розгорнув папірець. На ньому твердим, акуратним почерком Майї було виведено ім'я:

«ДАРИНА»

А внизу, ледь помітним червоним прописом Редактора:

«Вона обрала реальність із донькою. Навіть якщо ця реальність буде коштувати їй усього іншого».

— Ну що ж... Вибір прийнято, — усміхнувся Автор, але ця усмішка була без звичного нахабства — у ній читалася чиста повага.

І в ту ж секунду його погляд упав на годинник у кутку мансарди. Стрілки невблаганно наближалися до 23:59. Північ мала зафіксувати синхронізацію фальшивого файлу й остаточно стерти все справжнє, якщо він негайно не втрутиться!

— Зачекай хвилину, — кинув Автор птаху.

Його обличчя миттєво змінилося — зникла будь-яка розслабленість, натомість з'явився спалах шаленої, творчої концентрації. Різнокольорове худі запульсувало яскравим, гарячим неоном. Автор із неймовірною, нелюдською швидкістю забив по клавішах друкарської машинки.

КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ-ДЗЕНЬ!

Він переписував код реальності.

КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ-ДЗЕНЬ!

— Встигли, — Автор глибоко, полегшено видихнув і відкинувся на спинку крісла. Його худі знову згасло до м'якого, спокійного мерехтіння.

Він повільно повернув голову до голуба — того самого поношеного сірого плаща Редактора, який тепер спокійно чекав на його рішення.

Автор узяв чистий аркуш паперу, відірвав від нього невеликий прямокутний клаптик,  швидко вивів на ньому кілька лаконічних рядків, акуратно склав і прив’язав до лапки птаха. Він написав адресу затишної кав'ярні в тому місті та кілька слів:

«Там про тебе потурбуються, друже».

Автор бережно підняв голуба і підійшов до стіни мансарди, де починали магічно розкриватися величні білі сторінки, зшиваючи межі світів та відкриваючи прохід в іншу реальність…

. * * *

— А тепер мені потрібно дещо зробити... — тихо промовив Автор, дивлячись, як білі сторінки на стіні остаточно закриваються, ховаючи за собою сірого голуба.

У мансарді наступила глибока тиша. Він неквапливо сів за свій старий дерев'яний стіл. Пальці торкнулися пожовклих клавіш важкої друкарської машинки, і в тиші пролунав чіткий, упевнений ритм.

Клац-клац-клац... дзень! Клац-клац-клац... дзень!

Він друкував зосереджено і виважено, рядок за рядком вибиваючи на папері те останнє, що мало назавжди змінити правила гри.

Автор обережно витягнув із каретки свіжонадрукований аркуш. Піднісши його до очей, він повільно перечитав рядок за рядком. На його обличчі з'явилася та сама щира, глибока і напрочуд тепла усмішка — без жодного натяку на колишнє нахабство чи іронію.

— Ну от і все... — ледь чутно прошепотів він у порожнечу.

У ту ж секунду його силует почав м'яко розчинятися: спочатку різнокольоровими чорнильними розводами, а потім прозорим сизим димком.

. * * *

Стрілки міського годинника щойно перевалили за опівніч.

Автор і Цензор стояли на самому краю парапету високого будинку, дивлячись на розсип вогнів сплячого міста.

— Твій Редактор порушив усі мислимі протоколи, пішовши на цей крок, — пролунав сухий, позбавлений емоцій голос Цензора. — Він відмовився від вічності заради однієї смертної одиниці. Це системна аномалія, яка не має виправдання.

Автор повільно повернувся до нього, сховавши руки в кишені свого яскравого, приглушеного зараз худі.

— Пожертвував собою заради читача, — спокійно перебив його Автор. — Збагни це, Цензоре, якщо зможеш. Який взагалі сенс у наших історіях, у цих текстах, у цьому світі, якщо не буде того, хто все це читає, відчуває, переживає? Редактор зрозумів те, до чого ти ніяк не дійдеш.

Цензор різко повернув до нього голову, але Автор продовжив.

— Кожна людина недосконала. Вони помиляються, ставлять незручні запитання, бунтують. І якщо розібратися, то за твоїми інструкціями  їх усіх треба просто списати в утиль? Але наша мета — допомагати їм ставати кращими, глибшими, розумнішими, а не тримати їх за огорожею, як бездумне стадо овечок під наглядом твоїх чергових параграфів.

— Порядок і передбачуваність — це єдине, що захищає всесвіт від розпаду, — холодно відрізав Цензор.

— Тобі потрібна була та, що занадто глибоко копає? — в очах Автора спалахнув небезпечний, рішучий вогник. — Але подумай, Цензоре: якщо раптом усі стануть ідеальними і бездоганними...  Який тоді взагалі сенс у твоєму існуванні? Ти зникнеш, як непотріб.

Цензор застиг.

— Поки дихають такі, як Майя, поки в них горить цей недосконалий, але живий вогонь — ти будеш існувати, бо система потребує противаги, — промовив Автор, дивлячись йому прямо в кришталеві очі. — Але запам'ятай одне: як тільки ти надумаєш знову знищити її чи будь-кого з тих, хто шукає правду, ти зникнеш із цього світу вмить і назавжди. І те жалюгідне становище, в якому опинився зараз Редактор, здасться тобі найкращим із можливих варіантів.

Автор повільно витягнув із кишені худі складений аркуш паперу — свіжо надруковану сторінку. Він розгорнув її перед самим обличчям Цензора.