Розділ 20

ОСНОВНИЙ ФАЙЛ № 001-2027

Машина стояла на узбіччі неподалік від кондитерської фабрики. Двигун був заглушений, і в салоні панувала важка, гнітюча тиша.

Дарина сиділа на пасажирському сидінні, стискаючи в пальцях той самий аркуш із лікарняними печатками, який знайшла на кухонному столі. Її плечі ледь помітно тремтіли.

Вона перевела погляд на Богдана Давидовича, який пильно дивився на дорогу перед собою, тримаючись за кермо так міцно, що побіліли суглоби пальців.

— Богдане Давидовичу... — Дарина ледь стримувала сльози, і голос її звучав тонко, обриваючись на кожному слові. — Поясніть мені нормально. Що тут написано? Що це за діагноз? Мама ж казала по телефону, що все добре, що вона просто втомилася...

Богдан важко видихнув, повільно повертаючись до неї. У його втомлених очах читалася глибока повага до її тривоги і водночас гірке усвідомлення власного безсилля. Він забрав аркуш із її пальців, акуратно згорнув і поклав на панель приладів.

— Я буду відвертим… — почав він тихо. — Це... підступна хвороба…  Дуже підступна… Простими словами — серцю катастрофічно важко працювати. Воно працює на межі. Будь-який різкий емоційний сплеск, перевтома, недосипання чи навіть банальний стрес можуть стати для нього критичними…

Дарина закрила обличчя долонями. Сльози безсилля і страху за матір покотились по її щоках.

— Боже... А чому її телефон не працює? Чому вона не виходить на зв'язок? Вона ж мала бути вдома, або їхати сюди... Де вона?!

Богдан мовчав. Його власне серце гупало десь у горлі. Він розумів усю небезпеку ситуації краще за будь-кого: людина з таким діагнозом, але з підвищеним рівнем самоконтролю просто не могла «загубитися». З нею щось сталося. Десь на дорозі, у транспорті чи на вулиці їй могло стати зле.

Кілька хвилин у машині стояла абсолютна, оглушлива тиша.

Дарина витерла сльози тильною стороною долоні, і в її погляді замість розгубленості з'явилася сталева, майже доросла рішучість. Вона подивилася на лікаря.

— Ми не можемо просто сидіти тут і чекати, поки станеться якесь диво. Вона не виходить на зв'язок уже кілька годин.

Богдан повільно кивнув, погоджуючись із її словами. Він повернув ключ у замку запалювання і двигун глухо заурчав.

— Так, — тихо відповів він, напружено дивлячись на дорогу. — Їдемо в поліцію.

АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ФАЙЛ № 002-2027

Богдан спробував знову взяти Майю за лікоть, щоб підвести до відчинених дверей автомобіля. Його рухи були м'якими, але наполегливими — так беруть під руку сп'янілу від горя чи шоку людину, намагаючись заховати її від чужих очей.

— Майє, заспокойся, прошу тебе, — говорив він тихим, глухим голосом, у якому пробивався невимовний страх за стан дружини. — Подивись на себе, ти ж вся тремтиш. Сідай в машину, я увімкну пічку, ми поїдемо додому і все обговоримо. Тобі не можна так нервувати! Чуєш мене?

Майя різко шарпнулася назад. Вона вирвала руку з такою силою, ніби його дотик був дотиком розпеченого заліза, і зробила два кроки назад.

— Ні! — її голос прорізав вечірню тишу площі диким, надламаним криком. — Я нікуди не поїду звідси без Дарини!!!

Богдан завмер, провівши долонею по обличчю. У його очах заблищав розпач. Він почувався так, ніби його власна дружина раптом почала говорити чужою, незрозумілою мовою, пропадаючи у вигадках власного зламаного розуму.

— Майє... Боже мій, та немає ніякої Дарини! — відчайдушно вигукнув він, простягаючи до неї руки. — Схаменися! Яка Дарина?! Яка донька?! У нас немає дітей, ти ж сама знаєш! Звідки ти взагалі взяла це ім'я?!

— Вона існує! Вона моя дитина! — Майя притиснула кулаки до грудей, де болісно і налякано калатало серце, нагадуючи про свій вирок, але їй було байдуже. Байдуже до діагнозів і байдуже до цього лікаря, про існування якого вона дізналася всього декілька днів назад. — Я народила її! Вона чекає на мене, а ви... ви всі робите вигляд, що її не існує!

— Це марення, Майє! Це якийсь важкий психоз! — Богдан зробив крок уперед. — Їдемо додому, я викличу лікарів, ми дамо тобі заспокійливе...

— Ні! — Майя випросталася, витираючи сльози, і в її зелених очах раптом спалахнуло те саме випалене, жорстоке світло, яке роками захищало її від світу. Вона дивилася на нього не як на чоловіка чи лікаря, а як на ворога, який намагається відняти найцінніше.

— Якщо вона зникла, я не буду чекати! Ми їдемо в поліцію! Зараз же! Вези мене в поліцію, або я піду туди пішки!

— Добре... — нарешті видихнув він із важкою, безсилою покорою. — Добре! Поліція так поліція. Тільки сідай у машину. Благаю тебе, Майє... просто сідай.

* * *

Через кілька секунд після того, як автомобіль Богдана рушив з місця, на краю порожньої площі із сизої темряви матеріалізувалася постать.

Це був Редактор.

Редактор важко ступив уперед, відчувши дивну, незвичну важкість у всьому тілі. Вперше за весь час існування його ноги відчули тверду поверхню асфальту. Метафізичні властивості згасали, залишаючи замість себе звичайну людську вразливість. Перше холодне дихання осіннього вітру пропекло його до кісток, а в скронях гостро і прискорено запульсував власний, справжній пульс.

Він підвів погляд і подивився туди, де ще мить тому стояла Майя.

Порожньо.

А в далині зникав червоний відсвіт задніх фар.

Редактор повільно підняв руку, подивившись на циферблат свого годинника. Стрілки невблаганно відраховували час. До фатальної позначки залишалося все менше часу, а його метафізична сила танула з кожним новим подихом.

— Запізнився... — тихо мовив він, і його голос уперше пролунав, як глухий, звичайний людський шепіт.

Він підняв комір сірого плаща, натягнув капелюх і побіг туди, куди поїхала машина.