Розділ 19

Мансарда зустріла Редактора звичним паперовим хаосом. Автор сидів за своїм старим столом і натхненно гатив по клавішах друкарської машинки, повністю занурений у створення власного бачення чужого життя.

— Ну що там із нашою втікачкою? — запитав Редактор, зупинившись біля купи зім’ятих чорнеток. — Як вона в альтернативному файлі?

Автор самовдоволено посміхнувся.

— У неї поки істерика. Зрозуміло — різка зміна декорацій... Але це тимчасово. Рівно о двадцять четвертій нуль-нуль система виконає повне оновлення. Клац — і файли синхронізуються. Пам'ять переформатується під нову локацію. Вона прокинеться, поцілує свого Богданчика, згадає їхній перший спільний відпочинок двадцять років тому і буде абсолютно щасливою. Це нова доля, друже! Хіба я не геній?

Редактор нахмурився. Він зробив крок до столу:

— Чекай... Тобто після опівночі зникне і її донька? Так, ніби її ніколи й не існувало?

— А що ти хотів? — відповів Автор, навіть не відриваючись від друкарської машинки,  — Перемог без жертв не буває, мій дорогий. Життя — це завжди компроміс: або Цензор остаточно зачищає її під нуль у лещатах своїх паршивих протоколів, або вона отримує переписаний аркуш і комфортне щастя. Я дав їй шанс вижити. А за все гарне треба платити.

Редактор повільно звів руку і поглянув на циферблат свого годинника.

До опівночі залишалося дві з половиною години.

Редактор застиг, дивлячись на розмиті плями на різнокольоровому худі Автора, а в голові гостро і болісно пульсувало лише одне запитання:

«А чи потрібно їй це щастя, якщо воно збудоване на забутті власної дитини?»

* * *

Редактор мовчав. Його погляд затримався на металевому кошику біля столу, забитому чорнетками і викинутими людськими надіями. Це ж він сам щойно прибігав сюди, благаючи Автора врятувати Майю, коли Цензор цинічно плюнув на їхнє парі і надумав остаточно анулювати бунтівну героїню. Тоді Автор і сховав її в альтернативному файлі.

Але тепер ціна такого редагування виявилася надто кривавою. Вигорання найсвятішого, що в неї було. Знищення цілого всесвіту її материнської любові заради стерильного, фальшивого щастя.

— Ми перейшли межу, — тихо вимовив Редактор.

Автор нарешті відірвався від клавіш. Його різнокольорове худі запульсувало тривожним, неоновим світлом, а на обличчі зникла колишня нахабна посмішка — залишився лише холодний, тверезий погляд творця, якому байдужі сльози його власних героїв.

— А ти чого очікував, друже? — жорстко кинув Автор, різко відкинувшись на спинку стільця. — Ти хотів для неї життя? Я дав їй життя. Але в моєму рукописі не буває казок без чорноти. Хтось має платити. Вибирай: або вона залишається там, нічого не пам'ятає і посміхається в чужому затишку, або Цензор анулює її, як тільки вона повернеться сюди.

Редактор знову глянув на циферблат. Дві з половиною години. Якщо він промовчить — буде стерте найголовніше, що робило Майю щасливою. Її донька.

Редактор повільно заплющив очі, а в думках уже народилося рішення, яке переверне весь цей божевільний сюжет.

* * *

Редактор підняв погляд на Автора. У його очах більше не було ні сумнівів, ні колишньої покори протоколам.

— Ти відправиш мене до неї, — сказав Редактор твердо і беззаперечно. — Я знаю, якою буде ціна.

Автор насупився, повільно прибравши руки з клавіш друкарської машинки. Його яскраве худі на мить згасло.

— Ти розумієш, що ти там і залишишся? — тихо промовив Автор, дивлячись на нього впритул. — Без можливості повернутися. Без метафізичних прав. Станеш простою смертною людиною. Це квиток в один кінець.

Редактор гірко і водночас натхненно посміхнувся, дивлячись йому прямо в очі.

— Ти забув головне правило, заради чого це все… Автор створює історію. Редактор служить історії. Але без Читача ні Автор, ні Редактор не мають жодного сенсу. Адже головне — той, заради кого все це існує.

У мансарді на кілька секунд виникла важка тиша.

— Ок... — видихнув Автор. — Але що тоді робити з Цензором?

Редактор холодно і спокійно кинув на нього погляд.

— А це вже твій вибір.

Автор здригнувся, усвідомлюючи масштаб почутого.

— Ти знаєш, як закрити за мною двері, — сказав Редактор.

Він кинув останній погляд на циферблат годинника. До опівночі залишалося зовсім мало часу.

— Я маю запитати в неї.

— Як ти даси мені знати про її вибір? — нахмурився Автор.

Редактор мовчки розстебнув свій старий сірий плащ і повільно зняв його з плечей. Він поклав його на край столу, і в ту ж мить груба тканина ворухнулася, затремтіла, перетворюючись на звичайного сірого голуба. До його лапки вже була прив'язана маленька смужка паперу — точнісінько як у давнину, коли поштові птахи носили важливі звістки.

— Він принесе тобі її рішення, — сказав Редактор, дивлячись на птаха. — Але якщо в 23:59 звістки не буде, ти допишеш цю історію так, щоб залишився той, хто зможе цю історію прочитати.

Редактор хлопнув у долоні, і голуб знову перетворився на звичайний сірий плащ, який він впевнено накинув на плечі.

— Ти справді готовий віддати все це за одну-єдину людину? — тихо запитав Автор, дивлячись на нього знизу вгору, і в його очах уперше промайнув справжній страх перед самотністю.

Редактор подивився на глуху цегляну стіну мансарди, де уже проступали білі краї починаючих розкриватися сторінок.

— Головне — той, заради кого все це існує… — Редактор різко розвернувся. — Відчиняй!

Автор  вдарив по важкому металевому важелю друкарської машинки, ніби розгортаючи гігантську, залізну палітурку невидимої книги.

Стіна мансарди тріснула. Звідти дмухнуло вологим, живим вітром вечірнього міста. Там, за порогом метафізики, блимали вогні далеких вікон і шуміли вулиці файлу №002.

Редактор не озирнувся. Він зробив один крок уперед, залишаючи безсмертя, чорнетки та весь цей паперовий світ позаду.