Розділ 18

ОСНОВНИЙ ФАЙЛ № 001-2027

Дарина сиділа в аудиторії, намагаючись зосередитися на лекції, але внутрішня тривога не відпускала. Мама не дзвонила з самого ранку, хоча зазвичай вони завжди обмінювалися хоча б кількома повідомленнями. А коли остання пара нарешті закінчилася, дівчина одразу витягла з кишені телефон і набрала знайомий номер.

В динаміку пролунав механічний голос автовідповідача:

— «Вибачте, набраний вами номер не обслуговується...»

Дарина завмерла в університетському коридорі, серед шуму інших студентів.

— Який ще «не обслуговується»? — розгублено промовила вона, дивлячись на екран, де чітко світилося: «Мама».

Вона набрала знову. Той самий бездушний голос оператора.

Дарина завжди приймала рішення швидко. Не гаючи більше ні секунди, вона побігла до автостанції. На щастя автобус до її рідного міста ще стояв на платформі, готуючись до відправлення. Вона заскочила всередину, і всю дорогу намагалася знову й знову додзвонитися.

Коли автобус нарешті прибув, Дарина майже бігом дісталася до їхньої квартири. Руки тремтіли, коли вона вставляла ключ у замок.

— Мам?! — крикнула вона з порога, скидаючи кросівки.

У квартирі панувала повна, гнітюча тиша. Жодного звуку. На кухні на столі самотньо лежав аркуш — офіційна виписка з кардіологічного відділення місцевої лікарні з печатками та діагнозом.

Дарина схопила папір. Лікарня. Серце.

Вона вилетіла з квартири, зловила таксі і вже за двадцять хвилин летіла коридорами кардіології, розпитуючи чергових медсестер, де лежить її мати.

* * *

Богдан Давидович якраз застібав пальто, збираючись іти додому після важкої зміни, коли його шлях перетнула захекана дівчина.

— Богдане Давидовичу? Ви ж її лікар! — голос дівчини зривався на плач. Вона різко розгорнула перед ним зім’ятий папір. — Ось, дивіться! Її виписка. Мами немає вдома, її телефон не працює! Я її дочка, Дарина! Поясніть, де вона?!

Богдан завмер. Пальто так і залишилося застебнутим на один гудзик. Він пильно вдивлявся у бланк із лікарняними печатками і одразу впізнав прізвищe пацієнтки, про яку думав останні кілька годин, а потім перевів розгублений погляд на перелякані очі дівчини.

— Зачекайте, дівчино, тихіше... — Богдан намагався триматися спокійно, але голос його зраджував. — Вона була тут сьогодні зранку. Ми зняли холтер. Вона почувалася відносно стабільно і пішла додому.

— Дома порожньо! — на щоках Дарини з’явилися сльози. — Її там немає!

Кардіолог важко і тривожно видихнув, проводячи рукою по обличчю. Усередині в нього все стиснулося. З таким діагнозом відпускати її було ризиковано, але вона наполягла... Проте якщо вона не доїхала додому, де ж тоді?..

— Робота... — раптом вимовив Богдан, чіпляючись за єдину логічну нитку. — Вона  працює в кондитерському цеху неподалік. Ви знаєте адресу?

За півгодини машина Богдана різко загальмувала біля прохідної підприємства. Вони майже бігом перетнули цех і знайшли кабінет, де за робочим столом сиділа Олена Василівна.

— Майя? Ні, сьогодні її тут не було, — розгублено промовила жінка. — Я сама до неї декілька разів після обіду дзвонила, хотіла дізнатися, як у неї справи, але чи з мережею щось не те, чи хтозна що?

Дарина дістала свій телефон і набрана матір.

— «Вибачте, набраний вами номер не обслуговується...» — пролунало в динаміку.

— Отаку ж дурню і мені відповідало, — Олена Василівна підвелася з місця, тривожно дивлячись на захеканого лікаря і бліду дівчину біля нього.

Дарина і Богдан Давидович переглянулися.

У тісному кабінеті повисла важка, дзвінка тиша.

* * *

АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ФАЙЛ № 002-2027

Машина різко гальмуючи зупинилася просто посеред освітленої ліхтарями площі. Дверцята ривком відчинилися, і з салону вискочив Богдан. Його обличчя було червоним — він гнав сюди на неймовірній швидкості, керуючись лише тривогою за дружину.

— Майє!

Він помітив її біля підніжжя пам'ятника. Вона стояла сама, стискаючи телефон у пальцях, а її погляд був таким розфокусованим, ніби вона дивилася крізь асфальт.

Богдан підбіг до неї, хапаючи за плечі.

— Ти з глузду з'їхала?! Що ти забула в цьому місті? Що за істерики про «зниклу доньку»?!

Майя різко відступила від його рук, ніби від гарячого заліза. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких читалася повна, гнітюча розгубленість.

— Не торкайтеся мене... — її голос тремтів, зриваючись на шепіт. — Звідки ви тут? Звідки ви знаєте мій номер, чому переслідуєте мене?

Богдан завмер. Руки так і залишилися завислими в повітрі. Він пильно вдивлявся в її обличчя, намагаючись знайти хоч якісь ознаки жарту чи звичного глузування, але бачив лише паніку людини, яка втратила розум.

— Майє? — його голос пролунав сухо, з ноткою розгубленого роздратування. — Ти про що взагалі говориш? Я твій чоловік. Ми майже двадцять років живемо під одним дахом!

Майя задихнулася повітрям. Слово «чоловік» вдарило її сильніше за будь-який удар у груди.

— Що ви кажете?.. — вона верескнула, роблячи ще один крок назад, у темряву за ліхтарем. — Мій шлюб розпався роки тому! Мій чоловік — зовсім інша людина! А ви... ви тільки вчора дізналися, як мене звати! Де Дарина? Що ви зробили з моєю дочкою?!

Від слова «донька» обличчя Богдана скривилося. У його очах з'явився непідробний біль і тривога за її стан. Він узяв її за передпліччя — вже міцніше, не дозволяючи відступити.

— Майє, зупинися! Досить! Яких дітей ти шукаєш? У нас немає ніяких дітей! У нас ніколи не було доньки! Ти що, зовсім не пам'ятаєш власного життя? Ти моя дружина, чорт би тебе побрав!

Майя різко вирвала руку. Світ навколо неї тріщав по швах, розвалюючись на криваві клаптики. Кожне його слово шматувало її пам'ять, кожне заперечення існування Дарини перетворювало цей світ на чистий морок.