Розділ 17

Майя затамувала подих, слухаючи власне тіло. Серце билося рівно, ритмічно, абсолютно спокійно — наче й не було тих кількох секунд, коли легені висмоктало тугим вакуумом, а перед очима вибухнула сліпуча біла нескінченність.

«Що це було?..» — промайнула перша гостра думка.

У кондитерському цеху було все по іншому: запаморочення, важке падіння на кахель і липкий піт. Тоді свідомість поверталася повільно, залишаючи в роті гіркий металевий присмак і відчуття абсолютної безпорадності.

Зараз це більше нагадувало... наче хтось на декілька секунд вимкнув світло у всьому Всесвіті, а потім знову натиснув на вмикач.

«Невже знову?..» — вона міцно стиснула повіки.

 «Так, Майє, заспокойся. Ти в автобусі. Ти їдеш до Дарини. Все в порядку. Твоє серце просто зіграло з тобою в черговий дурний жарт».

Вона спробувала переконати себе, що це був лише короткий панічний сплеск. Але дивне, липке відчуття тривоги нікуди не зникало. Начебто все навколо було тим самим, але саме повітря в салоні автобуса стало якимось іншим — чужим, надто тихим. В неї виникло таке відчуття, ніби хтось змінив декорацію за мить до її пробудження.

Щоб остаточно збити це заціпеніння і повернутися до реальності, Майя витягнула з кишені куртки телефон. Вона вирішила просто набрати доньку — почути її дзвінкий голос і переконатися, що весь цей кошмар їй просто здався...

* * *

Замість звичного «Алло, мам?» у динаміку пролунав абсолютно холодний, механічний голос автовідповідача мобільного оператора.

— «Вибачте, набраний вами номер не обслуговується. Please check the number and try again...»

Майя застигла. Палець завис над екраном.

— Який... не обслуговується? — вголос промовила вона, дивлячись на рядок контакту, де чітко світилося ім’я: «Донечка».

Вона скинула виклик і набрала знову.

Той же самий бездушний голос оператора.

— «Набраний вами номер не є дійсним або відключений від мережі...»

— Що за?..

Майа набирала доньку ще декілька разів, але відповідь була такою ж.

«Може це якийсь збій в мережі? — заспокоювала вона сама себе. — Спробую пізніше.»

* * *

Майя стояла посеред центральної площі чужого міста, на яке вже насувалися вечірні сутінки і ніби на кіноплівці прокручувала в пам'яті все, що сталося за цей день. Кожну зупинку, кожен крок, кожен удар у спину від самої реальності.

Спочатку був той автобус, дивний збій і холодний голос автовідповідача: «Вибачте, набраний вами номер не обслуговується...». Вона тоді відчайдушно чіплялася за думку про звичайний технічний збій мережі. «Спробую пізніше», — казала вона собі, виходячи на автостанцію. Але це «пізніше» обернулося на суцільний кошмар.

Університет. Порожній погляд секретарки в деканаті: «Студентки з таким прізвищем та ім'ям у нас немає і ніколи не було».

Орендована квартира. Незнайомий чоловік у дверях, який роздратовано відмахнувся: живе тут із сім'єю вже п'ять років і ні про яких студенток гадки не має.

Мережева піцерія. Молодий адміністратор, дивлячись в екран планшета, співчутливо відповів: «Пробачте, дівчина з такими даними в нашій базі ніколи не працювала».

Паніка розросталася в грудях холодним металом, вимагаючи бігти в поліцію, писати заяву про зникнення, кричати про те, що хтось викрав її дитину.

І саме тоді у кишені раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося неможливе, дике слово: «Коханий».

Вона підняла трубку.

— А-алло?..

— Майє! Господи, де ти пропала?! — у динаміку пролунав надзвичайно стривожений чоловічий голос. —  Я вже зібрався їхати тебе шукати по всьому місту!

Майя різко застигла посеред площі. Голос був їй знайомим… Настільки знайомим, що всередині все перевернулося. Це був голос...  Богдана Давидовича — її кардіолога.

— Богдан... Давидович? — обережно, з остеріганням запитала вона.

— Який ще «Давидович»? Майє, ти де?

— Я… я поїхала до Дарини.

— До якої ще Дарини? Про кого ти говориш?

— До Дарини… До своєї доньки… Я не … Я не можу її знайти.

— Майє, з тобою все гаразд? Яка ще донька? Де ти?

— Моя донька… Вона зникла…

— Де ти знаходишся? Яка донька?! Скажи де ти, я зараз приїду! Майє! Ти чуєш мене?! — кричав у трубці голос Богдана, але вона вже не могла видати жодного звуку.

Вона повільно опустила телефон, дивлячись на темніюче небо над містом, і відчула, як сльози безсилля почали стікати по її щоках.