Розділ 15

Ранок у власній квартирі зустрів Майю тишею і неприємним відчуттям легкого свербіння під пластирями на шкірі, які тримали датчики холтера.

Вона розплющила очі, деякий час лежала нерухомо, звикаючи до думки, що тепер її звичний світ розділився на «до» і «після». Але звичка виявилася сильнішою за будь-які діагнози. Попри сувору заборону лікаря — «ніякого кофеїну, жодних подразників, повний штиль» — перше, що вона зробила, піднявшись із ліжка, це увімкнула електричний чайник і засипала в чашку ложку ароматної меленої кави.

Маленький бунт проти нових обмежень. Якщо її серце все одно вирішило вийти з-під контролю, то чому вона має відмовлятися від останньої приємної звички?

Зробивши кілька ковтків гарячої кави і швидко з'ївши бутерброд із сиром, Майя дістала з сумочки те, що тепер стало обов'язковим  у її щоденному раціоні — блістери з таблетками.

 «Дивно... Ти будуєш із себе незалежну і сильну жінку, яка все тримає під контролем. А потім твоя автономність зводиться до залежності від декількох міліграмів якоїсь хімічної бурди, без яких твоє власне серце забуває, як правильно стукати. Жорстоке нагадування від Всесвіту: ти – не господарка власної долі, ти просто біологічний механізм, який без цієї хімії може перетворитися на застиглу купу кісток і м'яса».

Майя гірко й іронічно хмикнула власним роздумам, видавила одну таблетку і запила її залишком кави.

Час було збиратися. На неї чекав Богдан Давидович, щоб зняти цей надокучливий холтер.

* * *

Із записів Майї:

«Ми так майстерно граємо у співчуття. Обурюємося в новинах через глобальні катастрофи, через якісь локальні конфлікти чи війни, засуджуємо чергову несправедливість і робимо вигляд, що біль усього світу відкликається в наших серцях. Суцільне лицемірство, замасковане під мораль.

Нам простіше плакати над вигаданими трагедіями. Актори в дешевих мильних операх викликають у нас куди більше щирого співчуття, ніж реальні ракети, що просто зараз падають на голови людям десь на Близькому Сході.

Але варто твоєму власному організму дати збій — і вся ця масштабна емпатія здувається, як дешева гумова кулька. Спостерігаючи зараз за собою, доходжу до доволі жорсткої правди. Якщо просто зараз під воду піде весь Мадагаскар разом зі всіма його унікальними лемурами, екосистемами та мільйонним населенням — для мене це матиме набагато менше значення, ніж те паршиве становище, в якому я зараз опинилась.

То де ж тоді межа між нашою показовою "людяністю" та звичайним, примітивним інстинктом самозбереження?».

* * *

Після того, як з Майї зняли холтер, Богдан Давидович запросив її до себе в кабінет.

Він намагався триматися спокійно й оптимістично, всіляко підбадьорюючи її. Говорив про те, що вона молодець, що тримається, і що головне — не накручувати себе раніше часу. Майя лише втомлено, але тепло посміхалась у відповідь.

— Дякую вам за підтримку, — тихо сказала вона.

— Результати будуть завтра зранку. Я вас чекаю. А поки відпочивайте… І бережіть себе… Все буде гаразд. Але якщо відчуєте щось не те... одразу телефонуйте мені, — Богдан Давидович простягнув їй свою візитку.

Майя забрала візитку, попрощалась і вийшла з кабінету.

Вона вийшла з поліклініки, зупинилась на сходах і подивилась на залите по-літньому теплим вересневим сонцем місто, відчуваючи дивну раптову свободу. Чекати завтрашнього вироку в порожній квартирі не хотілось. На роботу їхати не хотілось ще більше. Рішення визріло само собою: вона сяде на найближчий автобус і поїде до доньки.