Розділ 14

Мансарда на останньому поверсі старого будинку виглядала так, ніби там щойно вибухнув склад канцелярських товарів. Проте за її стінами простягався не звичайний міський простір, а нескінченний напівпрозорий вимір, де панувала прадавня тиша, а повітря пахло папером і чорнилом. Тут, де Автор створює історії, панував особливий, непідвладний жодним протоколам хаос.

Посередині цієї сюрреалістичної кімнати стояв старий дерев'яний стіл. На ньому — важка, старовинна друкарська машинка. Навколо столу, утворюючи справжні паперові замети, височіли купи паперу: ліворуч — акуратні, ще непочаті пачки білосніжних аркушів у щільних упаковках, праворуч — надруковані листи та зім'яті чорнетки, що густо вкривали всю підлогу.

За столом сидів Автор. Його напівпрозорий силует схилився над друкарською машинкою. Одягнений він був у звичайні потерті джинси та вільне худі. Але це худі було справжнім витвором містичного божевілля: здавалося, ніби хтось перед цим узяв сім відер яскравих, кислотних фарб, розлив їх на підлозі, а потім повозив цю тканину по кольоровому хаосу. Плями і розводи різних кольорів перетікали одна в одну, пульсуючи власним життям, наче застиглий вибух свідомості.

Його пальці з неймовірною, шаленою швидкістю били по клавішах машинки.

Клац-клац-клац-дзень!

Раптом у тиші пролунало глухе, розмірене шарудіння кроків.

Безшумно з'явилася ще одна напівпрозора постать — Кур'єр у простій, потертій синій робі. Він ледь тримався на ногах під вагою величезного мішка, забитого людськими надіями. Кур'єр мовчки підійшов до столу і вивалив на нього гігантську гору людських бажань та благань.

Автор різко зупинився. Металевий молоточок застиг над стрічкою.

Він навіть не повернув голови до щойно виваленої купи. Яскраве різнокольорове худі ледь помітно ворухнулося. Правою рукою він ледь торкнувся верхнього аркуша. Його губи розпливлися в широкій і нахабній усмішці.

Одним розмашистим рухом він змахнув усю цю величезну стопку прямісінько у велику металеву сміттєву корзину біля столу. Папір глухо шурхнув на дно.

Кур'єр у синій робі мовчки розвернувся, підхопив порожній мішок і розтанув у напівпрозорому тумані.

Автор знову заніс руки над клавіатурою. На його обличчі грав легкий азарт, а пальці вже готувалися вибити новий рядок.

У цей момент повітря в одному з кутів кімнати згустилося, вкрившись легким сизим туманом. Безшумно ступаючи по підлозі, з'явився Редактор у своєму довгому сірому плащі та капелюсі.

— Ну що, знову влаштовуєш хаос? — тихо спитав Редактор, ледь посміхаючись.

Автор підморгнув йому яскравим, живим поглядом:

— Аякже. Хтось же має робити цю історію живою… І…тим цікавіше редагувати, друже. Тим цікавіше редагувати…

* * *

Редактор повільно підійшов впритул до столу. Він розкрив свій блокнот на одній із сторінок, розвернув його і тицьнув пальцем у текст.

— Твоя робота? — тихо спитав Редактор, примружившись.

Автор трохи відкинувся назад і подивився на сторінку. Його губи розпливлися в ще ширшій, нахабній усмішці.

— А чия ж іще? — відповів Автор, навіть не думаючи виправдовуватися. — А що? Цензор занадто близько підбирається зі своїми протоколами?

Редактор закрив блокнот. Його погляд ковзнув туди, де в металевій сміттєвій корзині біля столу лежала ціла гора щойно викинутих надій, сподівань і бажань.

— Ти заграєшся з вогнем, — промовив Редактор, серйозно дивлячись на нього. — Тобі зовсім байдуже, що приносить Кур’єр, але водночас ти підкидаєш деяким персонажам такі  віражі, що Цензор уже починає хвилюватися.

Кольорове худі Автора на мить запульсувало глибокими неоновими спалахами.

— Ти бачив ту макулатуру з мішка? — хмикнув він, кинувши погляд на смітник. — Якби люди отримували те, чого хочуть, вони б давно збожеволіли від нудьги. А я пишу так, щоб вони хоч трохи почували себе живими.

Автор подався вперед, і в його погляді спалахнув справжній творчий азарт:

— Справжній персонаж стає живим лише тоді, коли починає ламати сценарій. Він не повинен просто вижити — він має вибороти своє право бути далі. І якщо та, про кого ти так печешся, має виграти свій бій, вона повинна пройти через пекло, а не через рожеві сопливі хмарки. Ти думаєш, я не знаю чого ти сюди приперся?

Автор лукаво примружився, перевівши погляд на Редактора.

— Я буду творити так, як вважаю за потрібне. А якщо тебе щось не влаштовує… Ти ж Редактор! У тебе неосяжні повноваження  і ціла кишеня червоних олівців! Так що… Вперед! Поки ще є час спробувати хоч щось змінити!

— Отже… ми з тобою не домовимось, — тихо промовив Редактор.

Автор скептично вигнув брову.

— Про що? Про що ми взагалі можемо з тобою домовитися? Кожен із нас бачить те, що він бачить… Ти ж знаєш правила краще за всіх.

Редактор пильно подивився на нього, і в його очах промайнула тінь мовчазної згоди. Він більше нічого не сказав. Лише розвернувся і безшумно розтанув у сизому тумані мансарди, залишивши Автора наодинці з його друкарською машинкою.

Той лише лукаво посміхнувся і продовжив творити далі…

Клац-клац-клац-дзень! — Правила існують для того, щоб їх ламати, а сюжет — щоб тримати в напрузі до останнього рядка.