Розділ 12

Богдан Давидович стояв у своєму кабінеті біля вікна. Він тільки-но повернувся з її палати, але в голові й досі дзвенів той тихий, надламаний голос і запитання, від якого всередині все стискалося.

— Я помру?

Його власна відповідь пролунала тоді напрочуд спокійно.

— Всі колись помремо, але не сьогодні. Сьогодні у нас інші плани.

Він притулився лобом до прохолодного скла. Перед очима знову виникла вона. Богдан пам'ятав її ще з того курйозного дня в тролейбусі, коли вона так несподівано звалилася прямо на нього. Тоді це здалося просто кумедним збігом обставин, але він чомусь зафіксував у пам'яті кожну детальку — і її здивований погляд, і запах її парфумів, і те, як швидко вона намагалася втекти. Вона йому сподобалася. З першої секунди. Щось у ній зачепило його набагато сильніше, ніж могло б здатися на перший погляд.

Богдан важко видихнув, стиснув пальцями підвіконня і, дивлячись у світле ранкове небо за вікном, рішуче і тихо прошепотів:

— Я її витягну.

* * *

Перша половина дня пролетіла дивно швидко. Завдяки Богдану Давидовичу все відбулося без звичних лікарняних черг і безкінечного чекання: КТ, МРТ, купа аналізів. Ніби її провели якимось таємним службовим коридором.

Ще й опівдня не було, як на неї вже чіпляли холтер — невеликий прилад із дротами, який фіксував кожен збій ритму, — і виписували рецепти.

— На сьогодні все, — мовив Богдан Давидович, проводячи її до виходу з кабінету. — Можете їхати додому. Мені важливо побачити, як поводиться ваше серце в звичному для вас середовищі. Але завтра зранку — без запізнень. Знімемо холтер і будемо вирішувати, що робити далі.

Тільки вона вийшла з лікарні на вулицю, як в сумочці забринів телефон. На екрані висвітилося ім'я доньки.

Майя на секунду зажмурилася, зробила глибокий вдих і постаралася вирівняти голос, щоб він звучав якомога буденніше:

— Алло, сонечко? Пробач… На роботі з самого ранку такий завал… Дариню… я так за тобою скучаю!

* * *

Із записів Майї:

«Коли тобі в потилицю дихає смерть — чи то справді вона, чи це просто мої галюцинації від страху, — усі ці величні роздуми про точку Х, сенс життя та призначення людства стають порожньою маячнею. Абсолютною дурнею.

Усе зводиться до банальних, дуже дрібних речей і простих запитань.  Що ти відчуваєш, коли брешеш власній дитині? Як почухати ті місця під пластирями, які тримають датчики холтера? Чи прокинусь я наступного ранку? Невже це така серйозна хвороба? Лікар сказав, що ці таблетки потрібно буде пити все життя. Вони, що там подуріли всі?

Що? Точка Х. Йдіть на …»