Розділ 11

Майя лежала у ліжку і згадувала свій нічний сон, коли двері палати відчинилися.

На порозі з'явилася Олена Василівна — трохи розгублена, без звичного командного блиску в очах, зате з величезним пакетом яблук і цитрусових, який обіймала обома руками.

— Ой, ти вже не спиш? — вона обережно зачинила двері плечем, поставила важкий пакет на тумбочку і витерла долоні об халат. — Ну, як ти тут? Блідненька така… Я тобі тут трохи вітамінів принесла, лікар сказав, можна…

Розмова спочатку точилася навколо звичних дрібниць: лікарняний побут, новини з цеху, якісь робочі деталі, що зараз здавалися Майї чужими і далекими. Олена Василівна сіла на стілець біля ліжка, нервово перебираючи пальцями край лікарняного халата, і замовкла. У палаті раптом повисла важка, густа тиша.

Бригадирша опустила погляд на свої руки, важко видихнула, і на її обличчі проступила глибока, майже фізична втома.

— Майє… — голос Олени Василівни раптом втратив усю свою колишню твердість, зриваючись на хрипоту. — Ти пробач мене, будь ласка.

Майя здивовано підвела брови і подивилась на неї.

— Не знаю, що на мене найшло, — продовжувала та, дивлячись кудись у підлогу, не наважуючись зустрітися з нею поглядом. — Напевно, дурість і банальний страх перед тим, що хтось розумніший за мене… Ти ж реально не така, як усі ми, наче з другої планети… І мені чомусь стало… страшно, напевно. Памятаєш той новий торт? Ну, як ти запропонувала його по іншому прикрашати… А то реально крута ідея. І мене переклинило… Переклинило, що це твоя задумка, а не моя… Ну, я і розтринділа дівчатам, що ти, мовляв, ще й півроку не попрацювала, а вже на моє місце мітиш… Мені зараз так гидко через це. Просто самій від себе гидко. Пробач мені.

Вона замовкла.

Майя лише ледь помітно посміхнулася — без злості, без злорадства. Просто прийняла цю слабкість.

— Знаєте, Олено Василівно… — спокійно сказала вона. — Я навіть не здогадувалась. Я просто знала, що так буде. Це класика… Класика життя. Таке скрізь і всюди.

Олена Василівна різко підняла голову. У її очах стояли сльози — справжні, непідробні, які неможливо вичавити з себе заради дешевого співчуття. Вона раптом схилилася над Майєю і, схлипуючи, обняла її за плечі, міцно притиснувшись щокою до ковдри.

Майя спершу звично насторожилася від несподіваного фізичного контакту, але потім розслабилась. Вона обережно поклала руку на спину Олени Василівни, відчуваючи, як її «ідеальний панцир», який вона вибудовувала роками, повільно тане.

* * *

Двері палати безшумно відчинилися.

У проході з’явився лікар. Помітивши сльози на обличчі гості і обійми біля ліжка, він на секунду зупинився, але одразу ж кивнув, вітаючись, і зробив кілька кроків уперед.

Олена Василівна квапливо витерла сльози долонями, і поспішно вискочила з палати, ледь кивнувши на прощання.

Лікар провів її поглядом, потім перевів очі на Майю і спокійно, але твердо промовив:

— А от емоції нам поки що не потрібні. Ніякі.

Майя здивовано підняла брови.

— Навіть такі... щирі? — тихо запитала вона.

— Особливо такі. При вашому діагнозі будь-який різкий сплеск, чи то сльози, чи то переляк, чи навіть занадто гостра радість, викликають потужний викид адреналіну… Давайте поки не будемо вдаватися у всі ці медичні терміни і подробиці… Але, Майє, пообіцяйте мені, що поки будете дотримуватимся режиму емоційної економії. Щоб там не було… Повний штиль. Зрозуміли?

У палаті повисла важка, гнітюча тиша. Вони кілька довгих секунд мовчки дивилися одне одному в очі. У його погляді читалася чесна, гірка правда людини, яка знає межу, а в її власних очах — крижане усвідомлення пастки.

Майя ледь чутно спитала:

— Я помру?