Розділ 10

Світ ще не наважувався вибухнути кольорами. На межі нічного свинцю та першого холодного променя сонця — небо над містом виглядало блідим, мов вицвіла фотографія.

На даху двадцятип’ятиповерхового будинку, біля самого парапету, де вітер зривав слова з вуст, стояли двоє. Обидва напівпрозорі, майже невідчутні для ранкового вітру. Крізь складки довгого чорного балахона з капюшоном Цензора проглядалися далекі контури хмарочосів; крізь світлий плащ і капелюх Редактора — бліда смуга ранкового сонця.

— Ти забагато хуліганиш. — голос Цензора звучав сухо, без жодної емоції. — Тобі не здається, що це занадто?

Редактор ледь помітно посміхнувся.

— Це називається драматургія. — відповів він. — Життя без випадковостей — це просто телефонний довідник. Нудно, передбачувано і жодного розвитку.

— Протокол передбачуваності — це основа стабільності системи. — холодно відрізав Цензор. — Поглянь на цей мурашник. Вони починають ставити занадто багато запитань. Шукають сенс там, де передбачена лише функція. А що стосується її… то, на жаль, біологічний ресурс там вже вичерпано. Вона виконала свою роль в естафеті поколінь, про яку сама ж і написала у своєму блокноті. Цей абзац має бути викреслений. В утиль.

— Ти списуєш їх в утиль, коли вони починають думати. Вона не просто абзац… Вона почала розуміти. Вона вирахувала наших агентів обставин і навіть мене… Якщо ми зараз просто викреслимо її через банальну зупинку серця, це буде найжалюгідніший фінал із усіх можливих. Я не згоден на такий кінець. Я дам їй шанс.

Цензор зробив ледь помітний рух у бік парапету, ніби збираючись назавжди закрити цю сторінку.

— Вона занадто глибоко копає. Ставить незручні питання. Персонажі, які починають бачити межі сторінки, стають небезпечними для цілісності рукопису. Її час вийшов.

— Тоді давай парі, — Редактор підійшов ближче, і дві ефірні постаті майже злилися на тлі сонця, що сходило. — Я не буду переписувати її діагноз. Я залишу правила біології недоторканими, як ти любиш. Але я дам їй інструмент — цього лікаря. Він боротиметься за неї. А вона... Якщо вона зможе знову стати по-справжньому живою, ти дозволиш мені вписати новий розділ.

Над містом спалахнув перший промінь сонця, розірвавши ранковий туман. На мить у цьому спалаху повітря між ними згустилося, і стало схоже на сторінку, на якій зійшлися два почерки різних кольорів — червоний і чорний.

У глибоких очах Цензора на секунду промайнув спалах холодного світла.

— Що ж… Один розділ. — тихо промовив Цензор. — Подивимося, скільки витримає твоє нове «джерело натхнення». Але якщо її серце здасться раніше, ніж вона допише свій блокнот — я закрию цю книгу особисто. І ти більше не втрутишся.

— Домовилися, — тихо відповів Редактор.

Наступної миті порив ранкового вітру підхопив туман на даху. Цензор почав повільно розчинятися у повітрі, а за ним у перших променях сонця розтанув і силует Редактора.