Розділ 6

Наступного ранку Майя пила каву, дивлячись у вікно, де вересневий туман повільно розповзався по дахах прокидаючогося міста.

Вона згадувала вечірні роздуми про невидимого Редактора.

— Версія має шанс на існування… — сказала тихо Майя і посміхнулася, — хоча б в моїй уяві… А може й на сторінках моєї книги? Так, письменниця, все під контролем.

Але вже ближче до обіду в кондитерському цеху цей «контроль» тріснув із неймовірним гуркотом.

Майя стояла біля робочого столу, акуратно вирівнюючи лопаткою білосніжний крем на поверхні чергового бісквіта. Навколо, як зазвичай, гули міксери, пахло ваніллю, розігрітим маслом і солодким цукровим сиропом. Дівчата неподалік знову про щось тихо перешіптувалися, але Майя навіть не намагалася прислухатися.

Усе почалося раптово.

Спочатку — легкий, ніби невловимий збій. Серце раптом ніби пропустило один удар, оступилося на сходинці, а за секунду в грудях зчинилася шалена, дика буря.

Ритм зламався. Воно не просто застукало швидше — воно понеслося кудись уперед із неймовірною, скаженою силою. Удари були настільки частими і порожніми, що повітря раптом зникло, легені стиснулися, відмовляючись вбирати кисень.

Майя різко заплющила очі, випустила з рук кондитерську лопатку — та з дзенькотом впала на металевий столик.

У голові миттєво потемніло, світ навколо почав стрімко згортатися у вузьку сіру трубу. Земля під ногами втратила будь-яку твердість. Вона спробувала зробити ковток повітря, але в горлі стояла щільна, липка сухість, а перед очима з'явилися сліпучі білі спалахи.

«Що це…?» — промайнула остання, абсолютно безсила думка, перш ніж ноги підло підкосилися.

Вона встигла лише відчути холодний дотик металевого столу, за який намагалася вчепитися пальцями, перш ніж реальність остаточно зникла і на зміну їй прийшла повна, глуха темрява.

* * *

Першим повернувся звук.

Це був глухий, розмитий шум, ніби вона опинилася на самому дні глибокого колодязя. Потім крізь цю вату пробилися окремі перелякані вигуки.

— Майю! Майєчко, ти чуєш?!

— На бік, поверни її на бік! Не чіпай!

— Світлана, викликай швидку!

Свідомість поверталася повільно, ривками, залишаючи в роті гіркий, металевий присмак. Майя важко розплющила повіки. Світ навколо розпливався сірими та білими плямами, але поступово все почало набувати знайомих форм.

Вона лежала на холодній, вологій кахельній підлозі кондитерського цеху. Над нею схилилися обличчя колег — тих самих дівчат, які ще п'ять хвилин тому грали в мовчазне відчуження та шепотілися за її спиною. Зараз на їхніх обличчях не було і натяку на отруйні плітки. Лише дикий, панічний переляк.

— Господи, розплющила очі... — хтось важко видихнув угорі. — Майю, ти як? Не вставай, чуєш, не ворушись!

Майя спробувала сказати, що все в порядку, що вона зараз підніметься, але губи не слухалися. Язик був важким і дерев'яним. Тіло здавалося чужим, наче його наповнили свинцем — жоден м'яз не відгукувався на команди мозку. Шкіру вкрив липкий, крижаний піт, а всередині, у самій глибині грудної клітки, панувала лякаюча, тупа порожнеча. Серце більше не скаженіло, але билося якось кволо, згасаюче, ніби з останніх сил.

— Де... — з трудом вичавила вона з себе лише один сиплий звук.

— Сиди, не смикайся! Швидка вже їде, — бригадирша, яка ще вчора «солодко» посміхалася, зараз тремтячими руками притискала до чола Майї мокру паперову серветку. В її очах стояв справжній жах.

І в цей момент Майя, навіть крізь пелену важкого туману в голові, чітко усвідомила одну річ: її фортеця розвалилася. Холодний панцир, який вона вибудовувала роками, аби захиститися від світу, виявився абсолютно безпорадним проти зради власного тіла.

Вона лежала на брудній підлозі слабка і розкрита перед тими, кого цуралася.

* * *

Звук сирени карети швидкої допомоги замовк лише біля самого входу, а за хвилину в цех увійшла бригада. Дівчата почали наперебій, збиваючись і перебиваючи одна одну, розповідати, що трапилося.

Лікар — зрілий чоловік із втомленим, зосередженим поглядом — одразу опустився поруч із Майєю на коліна. Жодних зайвих слів чи метушні. Його рухи були відпрацьовані до автоматизму: манжета тонометра на плече, тонкий затискач пульсоксиметра на палець, холодний метал фонендоскопа до грудей.

Потім він спритно закріпив електроди на її зап'ястках і грудях. Невеликий апарат тихо заурчав, випускаючи довгу паперову стрічку. Лікар підхопив її, придивляючись до дрібних зубців, і ледь помітно нахмурився.

— У вас проблеми з серцем? – запитав він, і не дочекавшись відповіді, сказав, —  потрібна госпіталізація.

— Я... я... — спробувала заперечити Майя, намагаючись спертися на лікоть, але тіло знову зрадило. Легені стиснуло, а в голові загрозливо потемніло.

— Лежати, — твердо, але без агресії зупинив її лікар.

Її обережно переклали на брезентові ноші.

Шлях у кареті швидкої минув мов у тумані під монотонне погойдування кузова та уривчасті запитання лікаря.

А далі — прохолодне повітря приймального відділення, ритмічний стукіт коліщаток каталки по кахлю коридорів і гнітючий, специфічний запах антисептиків та спирту. Приймальний покій лікарні жив своїм розміреним звичним життям.

Майю оформили швидко, перевівши в кардіологічне відділення і поклавши на високу лікарняну кушетку. Незабаром до палати зайшов черговий лікар — молодий чоловік із гострим поглядом, тримаючи в руках її кардіограму зі «швидкої».

— Ну що ж, Майє, — мовив він, — Поки залишаємо вас у стаціонарі. Проведемо повне обстеження: УЗД, холтерівський моніторинг, аналізи. Нам потрібно зрозуміти, чому серце дало такий збій. Зараз — суворий спокій. Зрозуміли? — лікар посміхнувся, дивлячись на неї, —  Я повернуся до вас через півгодинки. Все буде добре. Відпочивайте.

Він вийшов, прикривши за собою двері.

Майя залишилася наодинці з тишею палати. Вона дивилася в білу, бездоганно рівну стелю. Не було ні сліз, ні паніки — лише холодна, важка порожнеча.