Розділ 5

Під час технічної перерви Майя вирішила подзвонити дочці.

Поки колеги звично згрупувалися біля курилки, дістаючи сигарети та вмикаючи чергове обговорення чужих сімейних негараздів, Майя свідомо пройшла трохи далі і сіла на стару дерев’яну лавку під каштаном, сховавшись у затінку від чужих очей.

Діставши з кишені телефон, вона глянула на екран.

«У Дарини як раз закінчилася друга пара», — промайнуло в голові.

Довгі гудки тягнулися повільно, і на секунду в грудях звично ворухнулася легка материнська тривога. Але Майя одразу ж приборкала це відчуття. Вона ж обіцяла собі не перетворюватися на настирливу матір із задушливим контролем.

— Алло, мам, — у динаміку пролунав дзвінкий, дещо захеканий голос Дарини. Було чути гул студентського коридору, тупіт ніг і чийсь сміх.

— Привіт, сонечко, — м'яко мовила Майя, відчувши, як миттєво потеплішало в грудях. — Ти як?

— Нормально. — швидко заговорила Дарина. — Мам, у мене все добре! А ти як? Як там на роботі? Твій новий «матеріал» для книжки ще не зжер один одного?

— Ще тримаються, — хмикнула Майя, кинувши короткий погляд у бік курилки, — Перейшли до класики жанру: отруйні шепотіння та мовчазний бойкот.

— Ой, мам, ти як завжди в своєму репертуарі, — засміялася донька. — Ну добре, я вже вбігаю в аудиторію, увечері наберу. Люблю тебе!

— І я тебе люблю.

* * *

Дівчата вже докурювали, прямуючи назад до цеху. Майя піднялася з лавки, струсила з куртки сухий листок і покрокувала за ними. Вона глибоко вдихнула прохолодне повітря, намагаючись повністю повернути собі звичну холодну відстороненість і контроль над своїми емоціями.

Але пам'ять уперто малювала одну і ту саму картину: знеструмлений салон тролейбуса, іскри за вікном… і цей спокійний, глибокий погляд. Без переляку. Без роздратування. Лише з цією дивною, сором'язливою посмішкою…

 «Дурниця… Це просто випадковість, — твердо сказала собі Майя, — Звичайний збіг обставин. Мені сорок два роки, я доросла жінка з тверезим розумом, а не підліток, щоб сушити голову через випадкового пасажира».

* * *

Ввечері Майя повернулася додому. Звично зробила всі хатні справи, прийняла гарячий душ, ще раз поговорила з донькою, повечеряла і, нарешті, залишилася наодинці з тишею власної квартири.

Майя вмостилася в кріслі, розкрила свій записник і взяла ручку. Вона довго дивилася на порожній білий аркуш, слухаючи монотонне цокання годинника на стіні. Думки, які вона так старанно глушила протягом дня, тепер остаточно вирвалися на свободу.

Вона нахилилася над зошитом і почала писати.

* * *

Із записів Майї:

«Ми звикли називати випадковістю все, чому не можемо знайти логічного пояснення.

Раптовий маневр іншої машини, який змушує тебе втратити рівновагу та опинитися на колінах у незнайомця... На перший погляд — просто хаотичний збіг обставин, невдалий маневр водія чи чиясь неуважність.

Але що, якщо абсолютних випадковостей не існує?

Що, якщо у світі діють певні "агенти обставин"? Невидимі ситуації чи збіги, чиє завдання — непомітно зіштовхнути двох людей у чітко розраховану секунду. Змусити людину спізнитися на потрібний автобус, застрягнути в несподіваному заторі, раптово змінити звичний маршрут через забуту вдома річ чи просто зупинитися на хвилину біля вітрини…

І якщо такі обставини формуються не самі по собі, то за чиєю вказівкою?

Можливо, над кожним із нас стоїть якийсь невидимий Редактор? Хтось, хто тримає в руках чернетку нашого життя, байдуже закреслює наші ретельно вибудувані плани червоним олівцем і з усмішкою вписує власні сюжетні повороти — просто тому, що йому так захотілось.

І найцікавіше питання: якщо ми лише персонажі в його блокноті, чи маємо ми хоч якісь шанси викреслити його правки і переписати свій фінал власноруч?»

* * *

Майя піднялася з крісла, підійшла до вікна і приклала лоб до прохолодного скла.

Вона просто дивилася в темряву осіннього міста, навіть не підозрюючи, що її власні здогадки вже перестали бути просто припущеннями. І що саме зараз, десь там у темряві, в Його шкіряному блокноті повільно почали зникати правки і записи, зроблені червоним олівцем.

Але Він цього ще не знав...