Розділ 4

Майя ніколи не була командним гравцем. Вона звикла тримати дистанцію, охороняти власні кордони та розраховувати виключно на себе. Проте останні кілька років свідомо обирала роботи, де доводилося занурюватися в самісіньку гущу колективного вулика.

Це був тверезий розрахунок. Майя збирала матеріал для своєї майбутньої книжки. Вона вважала, що для того, аби створити справжні, живі характери, потрібно навчитися бачити людей наскрізь у їхньому щоденному буденному хаосі.

І те, що вона бачила зблизька, іноді викликало в неї глибоку, гостру огиду.

Дрібні плітки, фальшиві посмішки в очі і отруйні шепотіння за спиною, непомітні зради, шкурний інтерес, замаскований під дружню турботу... Люди розкривалися у колективі з найпотворніших боків, навіть не помічаючи, як оголюють свою сутність.

Зараз вона працювала в кондитерському цеху.

З одного боку, їй була цікава естетика створення десертів. З іншого — кондитерський цех був ідеальним тераріумом для її спостережень.

Майя спостерігала за тим, як серед білосніжних кремових троянд, цукрової пудри та ванільного аромату вирують цілком справжні, отруйні людські пристрасті. І щодня, повертаючись додому, вона закарбовувала в пам'яті нові штрихи до своєї ще не написаної книги.

* * *

Із записів Майї:

«Я ніколи раніше не була такою брезгливою. Але інколи, під час дегустації нового торта в цеху, я просто не можу змусити себе проковтнути навіть шматочок. Я розумію, що він смачний, майже ідеальний за смаковими якостями… Але усвідомлення того, що його зробила людина, яка годинами плете інтриги за спинами колег і вдає із себе святошу… Це викликає нудоту. Наче цей торт наскрізь просочений її брехнею та лицемірством, ніби всередині крему кишать звичайні навозні черв'яки».

* * *

Майя стояла біля металевого столу, слухаючи монотонне гудіння промислового міксера. У великій чаші з нержавійки засипані інгредієнти повільно перетворювалися на білосніжну, глянцеву масу.

Вона одразу помітила зміну атмосфери. Дівчата біля сусіднього столу, які зазвичай гучно обговорювали якісь побутові дрібниці, зараз просто шептались. Чийсь погляд, що миттєво відвівся, коли вона підвела голову. Ледь помітна пауза у спільній розмові, як тільки вона наближалася до мийки. Всі відсувалися, тримали дистанцію, граючи у звичну гру мовчазного відчуження.

Пам'ять миттєво підкинула вчорашній епізод.

Майя тоді просто, без жодних задніх думок, запропонувала старшій зміни дещо змінити в техніці прикрашання нового торта — це зекономило б час і зробило б візерунок акуратнішим. Бригадирша тоді підійшла до неї, усміхнулася своєю фірмовою «солодкою» посмішкою, підморгнула і прощебетала.

— Ой, Майєчко, ти така молодець, дякую, сонечко, ми обов'язково спробуємо!

«Сю-сю-сю», від якого вже тоді звело щелепи.

Майя чудово розуміла, що відбулося далі. Усе було простіше нікуди. Вона давно вивела для себе це золоте правило поведінки у зграї: достатньо помітити раптову, безпідставну зміну в ставленні до тебе однієї чи кількох людей, щоб безпомилково зрозуміти, хто за цим стоїть. Якщо людина ще вчора нормально з тобою спілкувалася, а сьогодні раптом починає відвертати носа і ховати очі — шукай третього. Хтось уже встиг влити їй у вуха порцію отрути. Увесь цей маневр примітивний, за стандартним єхидним рецептом: додай трішки заздрощів, замішай на плітках — і маєш готову отруту.

Майя звично зафіксувала цю зміну поведінки колективу у своїй пам'яті, щоб пізніше розкласти на елементи. Але зараз їй було геть не до того.

Тому що думками вона все ще була там…

У знеструмленому тролейбусі. На колінах у чоловіка з дивно спокійними очима. Вона пам’ятала, як обережно піднялася, відчуваючи кожною клітиною тіла цю дивну, незручну близькість. Як звівся його погляд — глибокий, без жодної краплі роздратування. Лише ледь помітна посмішка, ніби йому самому було трохи ніяково через те, куди саме вона приземлилася.

Вони лише на кілька секунд застигли, мовчки дивлячись одне одному в очі.

А потім Майя просто не витримала. Вона не змогла впоратися з цим новим, неконтрольованим відчуттям, яке пробивало її холодний панцир. Коли водій відкрив двері тролейбуса, вона майже вискочила на вулицю — на дві зупинки раніше своєї кондитерської. Просто щоб втекти. Щоб ковтнути свіжого повітря.

«І що зі мною не так?» — знову і знову виникало у неї питання.

Вона — людина, яка роками тримала весь світ на безпечній відстані, — раптом втратила рівновагу через один-єдиний погляд випадкового пасажира.