Розділ 3

Тролейбус підкотив до зупинки з м’яким шипінням. Майя піднялася східцями, приклала картку до валідатора і пройшла трохи далі в салон. Вільних місць не було, тож вона зручно перехопила рукою високий поручень і повернулася обличчям до вікна. За склом попливли знайомі вересневі вулиці. Все, як завжди...

Тоді вона почала непомітно розгляти пасажирів… і раптом її погляд зачепився за нове обличчя.

Біля вікна в середній частині салону сидів чоловік років сорока. Майя їздила цим маршрутом майже щодня, приблизно в один і той самий час, але його бачила вперше.

«Цікавенький персонаж», — промайнуло у неї в голові.

Майї приносило дивне задоволення аналізувати і розкладати поведінку випадкових перехожих на елементи. Спостерігати за ними  і робити якісь висновки. Це була єдина гра з цим світом, де вона завжди залишалася переможницею.

Охайно вбраний, якісна куртка, стримана зачіска. У руках — книжка.

Але її увагу привернула не книга, а його тіло. Зібране, без жодної скутості. Лікті щільно притиснуті до тулуба — звичайний захист особистого простору в тісному салоні, притаманний інтровертам. Проте жодної напруги в плечах чи пальцях. Жодного мікросигналу роздратування: губи розслаблені, між бровами — жодної зморшки тривоги.

Він не тікав у книжку від сірої буденності, як більшість. Він просто перебував у глибокому, спокійному фокусі. В ньому відчувалася дивна, важка внутрішня сила — рідкісна якість для пасажирів ранкового транспорту.

Майя спробувала підібрати під нього звичний ярлик, але пазл не складався в стандартну схему. Вона трохи примружила очі, намагаючись прочитати його глибше...

* * *

Раптом у неї вперше за довгий час прокинувся чистий, майже забутий дитячий інтерес.

Що саме він читає?

На наступній зупинці двері з шипінням відкрилися, і кілька пасажирів попрямували до виходу. Прохід трохи звільнився.

Тролейбус поїхав далі, а Майя непомітно, крок за кроком, почала просуватися глибше в салон.

 «А нащо воно тобі взагалі потрібно?» — раптом закинула вона сама собі внутрішнє питання, роблячи черговий крок.

«Напевно, потрібно.»

«А навіщо?»

«Та звідки я знаю?!»

Вона мимоволі ледь помітно хитнула головою від власної абсурдної впертості, але зупинятися вже не збиралася. Її шлях до загадкового пасажира тривав.

Вона рухалася природньо, ніби просто шукала зручніше місце, але кожен її крок мав чітку мету — підійти під таким кутом, щоб хоча б краєм ока зазирнути у відкриту книжку.

Ще два кроки. Вона зупинилася біля сусіднього поручня, затримала подих і крадькома опустила погляд на сторінки…

* * *

Майя почала вдивлятися в текст...

Але саме в цю секунду за вікном тролейбуса сталося те, чого ніхто не міг передбачити. Чорна легковушка різко і без жодних правил підрізала громадський транспорт, змушуючи водія вдарити по гальмах.

Інерція зробила свою справу. Поручень вислизнув із рук Майї, її розвернуло на півоберта, і вона приземлилася просто на коліна тому самому «цікавому персонажу».

Вони опинилися неймовірно близько одне до одного — настільки, що Майя розгледіла глибокий, абсолютно спокійний відтінок його очей, у яких не було ні краплі переляку чи роздратування. Лише легка, ледь помітна здивованість.

— Перепрошую... — видихнула Майя, миттєво збираючись із силами, аби піднятися.

У цей момент струмоприймачі тролейбуса злетіли з дротів контактної мережі, розсипаючи сліпучі іскри.

Тролейбус затих посеред дороги.

* * *

А в цей час на даху дев’ятиповерхівки, що стояла біля тієї самої дороги, напівпрозорий силует у сірому плащі спокійно дописав червоним олівцем на одній із сторінок свого блокнота декілька слів.

Він задоволено усміхнувся, дивлячись на чорну точку легковика, що вже зникала за поворотом, на знеструмлений тролейбус унизу і потім… розчинився в повітрі…