Глава 15. Один, два... три

​Ніч після дипломатичного прийому огорнула Несебр густою, прохолодною темрявою. Набережна за вікном стихла, і лише мірний, глухий шум чорноморських хвиль порушував тишу порожнього ресторану.

​Кенджі сидів у своєму кабінеті, вимкнувши верхнє світло. Єдиним джерелом ілюмінації була настільна лампа, яка відкидала довгі тіні на стіни. Перед ним стояв недопитий келих віскі, але Шеф навіть не торкався його. Він дивився у вікно, але бачив він не море. Перед його очима раз у раз поставало обличчя однієї єдиної жінки. Теї.

​Його «фортеця самотності», яку він так ретельно й болісно будував після токійського згарища, не просто дала тріщину. Вона була зруйнована. І всередині Кенджі вперше за багато років прокинувся хижак, якого він так довго присипляв суворими правилами та залізною дисципліною.

​Це було суто чоловіче, первісне усвідомлення: він прагнув цю жінку. Не просто як геніального кухаря, який врятував репутацію закладу, а як свою жінку. До болю у м'язах, до шаленого пульсу в скронях. Вона пробила його броню, і тепер його пристрасть до неї набула гострого, майже небезпечного відтінку. У ньому змішувалися дорамна трепетна ніжність та глухий, владний інстинкт захисника.

​Він згадав той вечір із блогерами й битим склом. Коли ці камери замиготіли перед його обличчям, Кенджі на мить заціпенів, знову відчувши той самий задушливий сморід токійської зради. Він чекав, що світ знову вдарить його в спину. Але Тея... ця тендітна, емоційна українка з палкими очима, без вагань виросла перед ним, закриваючи його своїм тілом. Вона пішла на війну за його честь проти всього світу. Кенджі пам'ятав, як у той момент у нього всередині щось обірвалося. Йому хотілося сховати її за свою спину, затиснути у своїх обіймах так, щоб вона не могла навіть поворухнутися, і випалити кожного, хто посмів змусити її тремтіти.

​А сьогодні на кухні, під час їхньої сварки... Боже, як вона кричала на нього! Як летіли іскри з її очей, коли вона лупила кухонним рушником по сталевому столу. Будь-якого іншого кухаря Кенджі стер би на порох за таке зухвальство. Але з Теєю все було інакше. Дивлячись на її важке дихання, на її розчервонілі щоки та гордо закинуте підборіддя, Кенджі ледь утримував себе, щоб не схопити її за зап'ястя, не притиснути спиною до тієї самої сталевої поверхні й не зацілувати до безтями, перериваючи її крики своїм гарячим подихом. Цей її вибуховий, італійський темперамент не злив його — він розпалював у ньому шалений, первісний азарт.

​Вона довела свою правоту ділом. Її кулінарне розслідування, ці Кенігсберзькі клопси, які змусили плакати сивого німецького дипломата, підняли його ресторан на недосяжну висоту. Вона виграла цей бій. Вона виявилася мудрішою, тоншою і сильнішою за нього. І це підкорило його остаточно.

​Кенджі повільно стиснув пальці в кулак, відчуваючи, як під шкірою перекочуються гарячі сухожилля. Його погляд став темним, майже чорним від прихованого напруження.

​«Ти думаєш, що ти просто прийшла в моє життя для пригод, Тея? — хижо посміхнувся він у порожнечу нічного кабінету, згадуючи її слова. — Ні. Ти перевернула мій світ. І тепер, чого б мені це не коштувало, я стану твоєю фортецею. Я зачекаю. Я дам тобі стільки часу, скільки потрібно твоїй пораненій душі, щоб звикнути до мене. Я не буду квапити. Але я більше нікому й ніколи не дозволю завдати тобі болю. Ти моя. Навіть якщо ти сама про це ще не здогадуєшся».

​У понеділок ресторан повністю зачинили на вихідний. У великій залі панував глибокий, затишний напівморок. Стільці були акуратно перевернуті й виставлені на столи, великі панорамні вікна завішені щільними шторами від сонця, і лише в самому кутку, біля тераси з видом на море Несебра, горів невеликий торшер. Його м’яке, бурштинове світло вихоплювало з темряви стіл, сервірований на двох.

​Тея прийшла о сьомій вечора, як вони й домовлялися. Вона була в легкій сукні, волосся м’якими хвилями спадало на плечі. Її серце калатало десь у горлі — вона не знала, чого чекати після вчорашнього емоційного тріумфу та тієї шаленої напруги, яка залишилася між ними після сварки.

​Коли вона увійшла, Кенджі зустрів її без свого звичного кухарського кітеля. На ньому була проста чорна сорочка з підкоченими рукавами, яка підкреслювала його міцні плечі та засмаглі руки.

​— Сідай, — тихо промовив він. У його голосі не було колишнього командного тону, лише глибокий, оксамитовий затишок.

​Як тільки Тея сіла, Кенджі зник на кухні й за хвилину повернувся, тримаючи в руках дві великі глибокі тарілки, накриті срібними кришками. Коли він поставив одну з них перед Теєю і підняв клош, вона миттєво затамувала подих. Земля раптом почала виходити в неї з-під ніг.

​У тарілці лежали ідеальні, пухкі, гарячі українські вареники. Вони були щедро змащені вершковим маслом, а крізь тонке, майже прозоре тісто просвічувався насичений, темно-рубіновий колір стиглої вишні. Поруч у соуснику стояла густа домашня сметана. Але це було ще не все. Кенджі поставив по центру столу велику дерев’яну таріль, на якій височіла гірка золотавих, пухких, смажених на пательні дріжджових пиріжків. Тонка скоринка ледь помітно блищала від олії, а з маленького надриву одного з них повільно витікав густий вишневий сік.

​Аромат, який піднявся над столом, миттєво переніс Тею за тисячі кілометрів звідси. Цей запах смаженого дріжджового тіста, солодкого ягідного пару та вершкового масла... Це був запах її дитинства. Запах літа в Україні, коли її покійна бабуся виймала такі самі пиріжки з глибокої чавунної пательні, а маленька Тея, обпікаючи пальці та губи, хапала їх і їла, зажмурюючись від щастя.