Глава 12. Світанок у Несебрі: Відлуння Токіо та аромат Тамагоякі

​Пробудження було дивовижно легким. Вперше за останні дні Тея не відчувала пекучого жару під шкірою. Вона розплющила очі й застигла: кімната була залита м'яким ранковим сонцем, а з кухні доносився ледь чутний, тихий шурхіт пательні й абсолютно неймовірний, солодкувато-пряний аромат.

​Вона подивилась на донечку — мала солодко спала, обіймаючи маленькими ручками того самого журавлика з серветки.

​Тея тихо, наче тінь, ступила на прохолодну підлогу й підійшла до дверей кухні. Те, що вона побачила, змусило її серце пропустити удар.

​​Біля її старої плити стояв Кенджі. Без свого бездоганного білого кітеля, просто в чорній футболці, яка підкреслювала міцні плечі. Спритними, філігранними рухами паличок він шар за шаром згортав тонкі золотисті пласти яєчної суміші в ідеальний, пишний рулет Тамагоякі. У кожному його русі була абсолютна, мовчазна ніжність.

​— Тобі ще не можна вставати, — не повертаючи голови, своїм низьким, оксамитовим голосом промовив Кенджі. Він відчув її присутність без жодного звуку.

​— Мені значно краще, — тихо відповіла Тея, кутаючись у теплий халат і сідаючи на стілець. — Ти... ти не пішов.

​Кенджі вимкнув плиту, акуратно нарізав гарячий омлет і поставив перед нею піалу, від якої йшла пара, разом із чашкою свіжого зеленого чаю. Потім сів навпроти. На його обличчі не було звичної кухонної суворості — лише глибока втома чоловіка, який усю ніч беріг її спокій.

​Тея взяла палички, зробила перший ковток чаю і, згадавши все, що між ними відбулося, ледь помітно посміхнулася:

​— Знаєш... а я зараз згадала нашу першу зустріч на ринку. Як ми ледь не побилися за той єдиний нещасний пучок м'яти. Я тоді подумала, що ти найменш стерпний, пихатий чоловік у світі.

​Кенджі куточками губ повторив її посмішку і його погляд за мить пом'якшав:

​— А я подумав, що зустрів шалену українку, яка готова розірвати людину на шматки. Але вже на нашій другій зустрічі, на кухні хабу, коли я запропонував тобі роботу у своєму ресторані й показав чернетки «Душевного меню»... я зрозумів, що помилявся. Я ж тоді сам його видумав, Тея. Шукав кухаря, який зможе вдихнути в ці картки життя. Але тоді я ще не знав, що ти вдихнеш життя в мене.

​Тея затамувала подих. Вона дивилася на його великі долоні, і раптом помітила на тильній стороні правої руки старі, глибокі шрами від серйозних опіків, які раніше не кидалися в очі під манжетами кітеля.

​— Кенджі... Що сталося з твоїми руками? Розкажи мені свою історію, бо мою ти вже знаєш. Мені дуже цікаво зазирнути в твоє минуле, якщо ти дозволиш. За яких обставин ти опинився тут, в Болгарії? Звісно, якщо ти хочеш говорити про це зі мною.

​

​Кенджі довго мовчав. Його погляд став важким, наче грозове хмарище над морем Чорним морем.

​— В Японії я мав усе, — тихо почав він, і в його голосі почулося відлуння давньої трагедії. — Свій ресторан у Токіо, шалений успіх, зірки. Але тоді я був засліплений цим. Я став машиною, яка проміняла сімейне щастя на ресторанні рейтинги. Працював цілодобово, вимагав неможливого. Я не помітив, як став чужим для власної дружини. Дітей у нас не було... і врешті-решт вона просто пішла. Не витримала моєї байдужості й того, що ресторан для мене був дорожчим за неї.

​Він важко зітхнув і в цей момент його пальці міцно стиснули чашку з чаєм.

​— Але справжнє пекло почалося пізніше. Моєму успіху заздрили конкуренти. Жорстокий бізнес, нездорова конкуренція і як наслідок - вони влаштували підпал. Мій ресторан... справа всього мого життя, спалахнув серед ночі, наче сірник. В той момент я був усередині. Намагався врятувати хоч щось, гасив полум'я голими руками — звідси й ці шрами. Я майже загинув у тому вогні, Тея. Мене ледь витягли.

​Він підняв на неї очі, і в них була така оголена правда, від якої в Теї перехопило подих.

​— За одну ніч я залишився ні з чим. Без ресторану, без дружини, без грошей, без імені й без сенсу жити далі. Все, що будував роками, перетворилося на попіл. Світ розсипався. З тими крихтами грошей, що дивом залишилися на рахунках, я просто зібрав одну валізу й поїхав до Європи. Без мети. Шукав відповідь на питання — хто я тепер, коли в мене забрали мою кулінарну броню? І чим мені займатися далі?

​​Він повільно простягнув руку через стіл і так усвідомлено, ніжно накрив її долоню своєю великою, прохолодною рукою.

​— Я довго тікав. Поки не опинився тут, на березі Чорного моря, у Несебрі. І тут я зустрів тебе. Жінку, яка теж пережила свій шторм, яка збирає себе заново, але при цьому не втратила здатності дарувати тепло іншим. Коли ти погодилася готувати моє «Душевне меню», коли я побачив, як ти плачеш над технологічними картками й б'єшся за кожну тарілку страви для людей... мій попіл всередині знову став гарячим.

​Його пальці трохи стиснулися на її зап'ясті.

​— Коли ти надіслала те нічне повідомлення, що ви з донькою захворіли, мене пройняв такий страх, якого я не відчував навіть під час пожежі в Токіо. Я злякався, що знову втрачу те, що тільки-но почало повертати мене до життя. Я прийшов не просто як Шеф. Я хочу бути з тобою, Тея. Я хочу бути тією стіною, об яку розбиватимуться будь-які твої шторми. Я хочу захищати твою роботу, твій талант, твоїх дітей і твою зранену душу. Дозволь мені бути поруч.

​Тея дивилася на нього крізь сльози, які вперше за довгий час були не від болю, а від безмежного, рятівного тепла, що нарешті заповнило її власну порожнечу...