Глава 3. Спеції, ринок і випадковий ворог

Тея поверталася додому так швидко, наче за нею хтось гнався. Серце досі калатало у грудях, а в кулаку вона стискала той самий злощасний пучок м'яти.

​«Захищаєте дисертацію...» — прокручувала вона в голові слова незнайомця. Як він здогадався? Звісно, це була просто метафора, але вона влучила в саме серце. Тея почувалася викритою.

​Вона зайшла в квартиру, скинула кросівки і пройшла на кухню. Розкладаючи продукти, Тея нарешті відчула, що її внутрішній вогонь, який, здавалося, згас назавжди, дав крихітну іскру. Це було не просто роздратування. Це був азарт. Давно забуте відчуття того, що вона — особистість, здатна дати відсіч, а не просто фінансова обуза, якою її змальовував чоловік.

​— Ну що, мій пряний трофей, — звернулася вона до м'яти, опускаючи її у склянку з холодною водою. — Зараз ми зваримо такий обід, перед яким уся його «висока кухня» схилить коліна.

​Сьогодні Теї хотілося чогось особливого. Не просто звичайної запіканки, а страви з характером. Вона дістала шматок свіжої свинини, який купила на ринку, купу болгарських трав — чубрицю, самардалу, солодкий червоний перець — і почала чаклувати.

​Поки м'ясо запікалося в духовці, огортаючи кухню божественним ароматом прянощів та часнику, Тея зварила соус. Вона дрібно нарізала ту саму відвойовану м'яту, змішала її з густим болгарським кислим молоком, додала трішки лимонного соку та оливкової олії.

​Коли все було готово, вона виклала соковите м'ясо на тарілку, полила його прохолодним м'ятним соусом і за звичкою зробила фото. Вона відкрила свій блог. За кілька годин кількість її підписників знову зросла. Жінки чекали на її нові думки.

​Тея посміхнулася і почала писати:

​«Рецепт запеченого м'яса з ароматом... жіночої впертості.

Сьогодні на ринку мені довелося буквально з боєм відвойовувати останній пучок м'яти у справжнього Містера Висока Кухня. Високий, іронічний чоловік у пафосному кухарському кітелі намагався переконати мене, що його соус важливіший за лимонад для моїх дітей. Він розмовляв зі мною так, наче я нічого не тямлю в житті, крім свого плетеного кошика.

Але я забрала м'яту. І зробила з неї соус, який ідеально підкреслив смак запеченого м'яса.

Дівчата, цей допис про те, що ми не повинні поступатися своїм місцем під сонцем — навіть у дрібницях. Якщо хтось намагається дивитися на вас зверхньо через те, що ви просто мама з кошиком — тримайте свій пучок м'яти міцніше. Ви варті найкращого».

​Пост розлетівся миттєво. Коментарі вибухнули: «Так його!», «Ура Теї!», «Уявляю обличчя цього шефа!», «Теє, ви супер!».

​Увечері, коли дитина вже вкладалася спати, а за вікном шуміло нічне Чорне море, Тея заварила собі чаю і сіла почитати нові відгуки. Вона гортала стрічку, посміхаючись від щирих слів підтримки, як раптом її погляд натрапив на коментар, залишщений під постом усього п'ять хвилин тому.

​Профіль був офіційним, із лаконічною чорно-білою аватаркою — силует кухаря на тлі витонченого логотипу ресторану. Нікнейм: Chef_Kenji.

​Тея затамувала подих. Серце пропустило удар. Вона відкрила коментар і прочитала англійською:

​«Пані Теє, вашому м'ясу, судячи з фото, не вистачає буквально двох хвилин до ідеальної прожарки medium, щоб зберегти всю соковитість. Проте ваш опис мого характеру та кітеля — 10 з 10. Виявилося, що ви не лише володієте бездоганною англійською, але й маєте гострий, як кухарський ніж, язик. Пропоную нічию. І... побачимося на ринку. З повагою, Містер Висока Кухня».

​Тея ледь не впустила телефон у чашку з чаєм.

​Він її знайшов. Він прочитав це. Уся її анонімність, увесь її таємний захисний світ щойно тріснув по швах через один пучок м'яти та кілька речень в інтернеті. Кенджі — так його звали — виявився набагато уважнішим і небезпечнішим, ніж вона думала.

​Але найдивовижнішим було те, що замість паніки Тея відчула, як її щоки заливає гарячий рум'янець, а на губах з'являється легка, вперше за чотири роки по-справжньому жива посмішка.

​Гра почалася.