Всі дороги нікуди не ведуть, бо так було задумано.

Ну хіба можна таке казати Немо? Вона одразу уявила картину - напівкругла стеля, коридор, що йде в безконечність. Він заставлений стелажами з бочками й пляшками. Посередині розділова смуга, як вчорашня райдуга. І з одної сторони мала Лєра з телефоном, а назустріч їй високий блідий принц-привид.

І вона його фотає, а потім бере інтерв’ю.

-А він злий чи ні? Він нікого не пускає чи когось чекає, щоб передати еліксири? Він помер від кохання, так, Немо? Йому було сумно помирати, він тому й привид? - всі питання для інтерв’ю з духом Принца Лєра задала Немо. І Немо точно бачила в тому певну логіку.

Лєра показала сцену смерті від кохання - закотила очі під лоба, притисла рученята до того місця, де, на її думку, знаходилося серце. Тобто десь біля сонячного сплетіння, відкинулася на лавку, на якій до цього сиділа, і вишкірила зуби.  Це мало вигляд, ніби у неї прихопило живіт.

І Немо зразу  згадала, нащо вони взагалі тут, квапливо склала в рюкзак овочі, молоко, свіжозбите масло, звично підважила на руці, та Сергій забрав у неї рюкзак, коротко кивнув дідові, прощаючись, і направився на вихід. 

-Лєра, не вишкіряйся, наче тебе трамваєм переїхало. пішли вже. Немо ще треба встигнути на етюди, а уже не так щоб і ранок.

Лера миттю підхопилася.

-Я його бачила. Закрила очі й побачила. Він такий білий і прекрасний. І прозорий, через нього видно цеглу...

-Яку ще цеглу, мала? Тут тиньк.

-Не знаю. яку Тобто знаю, таку руду, пощерблену, він на мене подивився і так посміхнувся - показала посмішку Лєра. Вона наче наяву бачила перед собою прекрасного принца, що колись помер від кохання до жорстокої принцеси.

-Ну й дурна. - подумала Лєра. За кого вона там вийшла?  За когось нецікавого й некрасивого. І у них були діти. А в них ще діти. Зараз десь живуть. Нудні, некрасиві…

- Нащо він помер, нащо горював і любив таку дурепу? - спересердя тупнула вона ніжкою.

-Та не помер він від горя, дитино. - втішив її дідусь. Він довго жив. До старості…

Мала ввічливо покивала, але явно не вірила. 

Немо осудливо похитала головою. Вона вважала, що дитині не треба говорити про смерть. Її саму в дитинстві такі розповіді лякали. Її власні прапра померли таємничою і дивною смертю, і можливо навіть в один день, але далеко один від одного. І на їх могилах не росли трояндові кущі, що переплелись вітами.

Прабабуся і бабуся переказували це малим нащадкам, кожна додавала свою мораль і висновок.

Батьки Немо, наче справжні архіваріуси, збирали все, що можна, про той час, найменші натяки. Дещо взнали, дещо самі вигадали, але та казка все одно вийшла похмура. А її власні зобов'язання перед сім'єю неї були  занадто важкими для дівчини, яка не бажала слухати ніяких похмурих історій про давно померлий чужих людей. 

Вона хотіла малювати, ходити в школу й тусуватися. Але батьки пояснили, що то не на часі. Що на неї покладається велика відповідальність. Вона надзвичайно здібна, тож має вчитися, особливо добре знати хімію й ботаніку. І потім знайти потрібні записи й в них розібратись. 

Чому саме вона? Бо тепер можна.  Чому не батьки - бо вони не мають потрібних статків і знань. Але нехай вона вчиться, вони ще зароблять на оренду землі й перші витрати. А потім по суду відновлять володіння. Її справа - вчитися, а не марнувати час на малювання отих плям і ліній, то нікому не цікаво і …

Немо виринула зі спогадів, ніби тонула в холодній важкій воді й лише щойно змогла вдихнути повітря .

Сергій і Лєра дивилися на неї запитально, бо все було складено, за все заплачено, чого стоїмо, кого чекаємо? Хто обіцяв показати, як готувати в тій печі?

О, то вона поспішила.

Коли Немо побачила стан печі, вона зрозуміла, що наобіцяла забагато.  Невідомо коли чищений димохід загрожував спалити хату й сусідів. А як його чистити, вона не дуже розуміла.

На щастя тут була літня кухня зі старою плитою на дровах. І Лєра  з Сірожею дивилися, як в кіно, на те, що робить Немо, поки вона не розсердилась цих на нероб. А коли розсердилася, то одразу наказала працювати всім. 

В результаті борщ вийшов смачний, але обидва лінтяюги сказали, що з'їдати за п’ять хвилин те, що росло місяць, а потім голину готувалося - то якось того. Тобто не того.

Чипси форева, нехай Немо не марнує час на таке, а краще малює. Бо мистецтво вічне, а борщ смачний, та одразу закінчується. 

Правда ці  мистецтвознавці все виїли й мало не вилизали чавунчик. Але постановили попросити продавчиню з лавки привезти з райцентру електрочайник і замовити ящик чипсів. І більш як дві пачки на день не їсти, як вони пообіцяли Немо. 

А щоб було корисно для здоров’я і Немо не сердилася, вони                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               питимуть козяче молоко з медом. 

-Та скільки нам тут залишилося. Що ми -  за два тижні вже так зіпсуємо здоров’я? - хотіла Лєра заспокоїти Немо, а та чомусь відвернулася.

І Лєра бачила сльози, які з’явилися в очах Немо. Але так і не пролилися. 

І Лєра почала виправдуватися, що через два тижні повернуться батьки. І до цього уже треба бути вдома. А за час, що залишився, їм  би назнімати таємничих куточків, місцевого колориту, записати крім сьогоднішнього дідка, що ще старі люди пам’ятають.

Сергій це теж раптом згадав - що йому фактично залишилося тут  дочекатися спеца від агрохолдингу, показати, що купувати та орендувати.

І вперше прямо подивився  Немо в очі й без жодних натяків прямо спитав про те, що його давно хвилювало.

-Ти, Немо, тут же ж не на все літо? Ти ж скоро приїдеш в Київ? Що, коли, аж у вересні?

Немо відповіла. що навряд раніше.

-Гм. Може і нам треба якісь ґрунтовніші пошуки провести, як думаєш, Лєр?