Всі мають плани, а Немо бачить сни про інший бік веселки.

Хоч Немо і злякалася, що перегнула палку, коли побачила, як розізлився Сергій, та спинитися не могла. Їй раптом сподобалось спочатку його дражнити, а потім невинно посміхатися й бачити, як цей дорослий і досвідчений чоловік починає  битися об заклад, що вона не права, доводити щось і взагалі поводитись, як  підліток. Дівчина несвідомо уже перевіряла свою владу над ним. Ця влада виникла несподівано для обох, невідомо як і нібито ні з чого. І Немо несвідомо хотілося пересвідчитись, що ця влада над настроєм Сергія справді існує, а не  намріялася після її солодких пряних снів останнього тижня.

І хоч вони весь день то сварилися, то об’являли нейтралітет,  то мирилися, іскрило між ними так. що навіть Лєра відчула себе тут трохи зайвою й притихла. І тільки переводила погляд з Немо на Сергія, уже не розуміючи, що вони такого смішного або образливого сказали одне одному, що то сміються, то відвертаються і дивляться в протилежні сторони на мряку за вікнами.

Тож Лєра залишилася не дуже задоволеною пікніком. Бо що це за пікнік. коли не можна побігати, а треба сидіти й слухати, як ці двоє дражняться й сміються й сердяться не знати від чого.

Зате Немо вважала пікнік скоріш вдалим, хоч і дивним. Бо вони й  посміялися,  і ближче познайомилися, й наче побували вдома у кожного.  Та стара машина стала на час дощу ніби їх спільним домом, теплим і надійним. Там були картаті пледи й м'які сидіння. І ніхто не робив зауважень, що чипси кришаться й падають на підлогу. І не треба було примати під пахвами книги, щоб вчитися не розставляти лікті за столом, бо можна задіти інших високих гостей.

І ще можна було простягти руку через сидіння і взяти з рук Сергія Снікерс, а Сергій навмисне затримував її пальці у своїх і пильно дивився в очі, зухвало посміхаючись.

Було весело, тепло, і чебрець на мокрій землі пахнув п’янко, аж голова паморочилася. А небо наче спустилося на хмарах аж до самої до машини. Сірі вогкі хмари сіяли дощ з великих сит з дуже малими отворами. Тому дощ перетворювався майже на туман. А в машині будо тепло й сухо й безпечно. 

І Немо б там ще сиділа й сиділа, та  треба було вертатися.

А коли трійця  їхала назад, об’ївшись чипсами й снікерсами, насміявшись і надражнившись донесхочу,  хмари уже розійшлися. І вони пробачили велику яскраву веселку, що була наче кольоровий міст над їх дорогою.

- От би проїхати під нею. - замріяно сказала Лєра. - І потрапити в казкову країну з драконами й принцесами. 

Мала так смачно це сказала, що Немо й самій захотілося. А  Сірожа єхидно спитав, хто це йому всю дорогу розказував, що не любить казкових пригод і драконів, а принци взагалі не потрібні.

- Ну жити там - ні. - рішуче сказала Лєра. - і навіть нініні. Але якби проїхати під веселку ненадовго, побувати там один день і повернутися…

Немо кивнула, подумки уже намалювавши картину з райдугою, що ділить небо на два світи. І призналася собі, що може й не на один день би, навіть і без принців і драконів - тільки б хоч ненадовго втекти з-під опіки двох неприємних і занадто дорослих людей. Незвичних і дивних людей, яких диваками назвав би тільки хтось надто поблажливий, а Немо  називала п’явками. 

Вона звісно нічогого цього не сказала вголос, бо знов відчула провину перед Сергієм і навіть Лєрою. Попрощалася з ними якось дуже сухо, трохи перелякавши Сергія своїм холодним бувайте. І тим. що не сказала, коли вони знову побачаться.  Й пішла до няні, яка вже невдоволено поспішала їй назустріч. І забула парасольку в машині.

Лєра побачила парасольку, коли вони були уже вдома. А Сірожа зрадів, бо знайшовся привід побачити Немо завтра. Парасолька ж їй знадобиться, адже зарядили дощі.

Добре, що тут пісок, вирішили Лєра з Сергієм, коли йшли через двір до ґанку. А то б уже калюж було по коліно. А так все іде під землю.

Вода й справді просочувалась вниз, і в печері, яку знайшла Лєра, потихеньку осипались піщинки, перетікаючи разом з тоненькими струменями води на нижчі яруси. І так було кожного року після того, як там пів століття назад розорали  поле під кукурудзу. А земля чогось дуже швидко перетворилося на маленьку піщану пустелю, з кількома ярусами  старих підземних печер під нею. Пісок роками то насипався зверху, то вимивався, коли ручаї весною розливалися. І перегородки між ярусами тоншали, але до нижніх вода ніколи не добиралася. Там було ні жарко, ні холодно весь рік, постійно темно. І ніхто з людей не міг побачити, що там є, а чого нема. 

Бо вхід, зроблений людьми в давнину,  колись завалило уламками старої згорілої садиби. А потім            поступово він зрівнявся з землею. Але люди - дуже допитливі й наполегливі створіння.

Приїжджий землемір уже приблизно визначив за старими картами, де може бути той вхід. То дурні сподіваються на випадок. А розумні люди методично перевіряють квадрат за квадратом, звужують коло пошуку.

Коли вхід знайдеться, то відшукати скарб буде справою техніки. Точно так, як справа лише часу й техніки привчити до себе те дівчисько, що гнівно зиркає, коли він підходить надто близько. А стара відьма нехай думає, що хоче. Свою частину він забере. Вона - свою. Натиснути на батьків Немо не буде важко. Його аргументи завжди переконливі, хехе. А Немо знайде рецепт, виведе формулу. І можна буде зробити дешевий синтетичний аналог. 

Легенда гарна, люди марновірні. І якщо ціна буде бюджетна, шампанське на весіллях уже ніхто не питиме. А питимуть весільне вино кохання. Бальзам кохання. Отака буде назва. За старовинним рецептом божевільного князя. Ні, краще принца.

Головне не спішити, не лякати дівчисько й все тримати під контролем.

Няня в цей час дивилася на землеміра, підперши рукою голову, і пригощала кавою й цукерками з лікером, які він сам привіз з райцентру.  Вона при цьому мрійливо і солодко всміхалася. Їй дуже поталанило його зустріти. Не старий, акуратний, наполегливий, амбітний… дурний та хтивий. Ідеальна композиція.  Хоча, як раптом перший знайде скарб, то нехай забирає Немо й займається своїми оборудками. Їй вистачить і того, що вона отримає  на аукціонах. А якщо скарб не знайдеться і відомості застаріли, тоді їй  залишиться Немо і її відновлена рецептура.