Всім би не завадило вести щоденники

Сергій дивився на дівчат, вони так щебетали, ніби знали одна одну все життя. І не звертали на нього, старшого й досвідченішого, найменшої уваги.

А він уже планував, як вони втрьох шукатимуть стару винарню і  відомості про скарб. Бажано не три тижні, а до кінця літа. А потім незнайомка начитає текст своїм янгольським голосом. Вона може просто повторювати алфавіт на пам'ять. Або таблицю множення. Все одно всі залипнуть на це звучання. Воно немов жайворонок з неба, янгол у Благовіщення чи Судний день…

Ніхто б не впізнав у ньому зараз того Сірожу, що з усієї поезії визнавав лише ганста реп, і жайворонка б від горобця не відрізнив ні в телескоп, ні в мікроскоп. І сам він себе не впізнавав.

Це бісило до речі.

Він подумки уже не тільки зарахував дівчину в їхню з малою компанію, але й призначив її талісманом команди. І як раз задумався - може все ж Лєра буде талісманом, а дівчина штурманом, як реальність його  ненадовго наздогнала.

Бо він почув, як мала заучка з незнайомкою починають жваво обговорювати кожен дах і кожен кущ з її маз… пейзажу.

- Ці мені жінки. - ревниво подумав хлопець. - Уже цвірінькають. Про все забули. На нього нуль уваги. Це треба негайно виправити.

- Лєро, мені приємно, що ти так цікавишся малярством. - проскрипів він тоном, у якому не було й натяку на приємність. - Тільки у нас є справа.

Лєра знехотя підвелася з трави, на якій вони з красунею вигідно сиділи й вели бесіди про малярство.

- Пробачте нам, еее… - Сірожа теж вмів у дипломатію і підкилимні інтриги. Не можна показувати зацікавленості. Ці жінки вмить додають собі сто балів до самовпевненості, тільки дай привід. А йому треба слухняного і чемного штурмана. Або талісмана, це він потім вирішить.

Якби Сергій мав звичку вести щоденник, як колись старий князь, то написав би про цю зустріч щось отаке. Або не написав, бо й так запам’ятав на все життя.

НЕНАПИСАНИЙ ЩОДЕННИК СЕРГІЯ

- Немо. Мене звати Немо... Тобто не звати, а я хочу, щоб до мене так зверталися. Няня сердиться, але мені подобається це ім’я. - говорить ця неможлива дівчина янгольським голосом і усміхається, наче ми її найкращі друзі, і вона вирішила нам відкрити сердечну таємницю.

- А ви… - це було питаня, чи вона хоче сказати, що я хамло, бо заважаю їм з малою теревеніти?

Лєра, як уже знайома, хоче мене представити, та я перебиваю її, бо вона ще ляпне щось.

- Я Сергій, а це Лєра, дуже приємно. І простягаю руку, щоб закріпити знайомство, а вона вкладає свою долоню в мою.

- Мені теж приємно. Ви вчора мене підвезли, пам’ятаєте? Так і знала - ще вас побачу.

Як можна таке забути? Як вона може думати, що її можна забути, раз побачивши? Але ж я не пам'ятав, поки її знову не побачив...  У мене, мабуть, кисневе отруєння після нормального столичного повітря. І все тільки тому таке дивне, ага.

Її рука - тонка, майже підліткова, довірливо лежить в моїй руці, жаль не довго. Вона забирає її, чомувсь ховає за спину й знову червоніє.

Серце боляче стискається від жалю. Як можна було її залишити тут одну? Та нянька! Я б звільнив її вмить. Таких не можна підпускати до дітей. І до безпомічних дівчат.

От подивіться на мене - мені сказали дивитися за малою, то я й дивлюся.

- Ви снідали? - питаю несподівано для себе цих щебетух

- Ой,  я забула. - сплескує вона руками, це так мило. - Так захопилася малюванням… Дякую, що нагадали. Тільки не знаю, що робити. Няня сказала, щоб я нікуди без неї не ходила.

- Тоді тримайте, ми собі у Мар'яниної мами ще купимо. - каже мала. І віддає їй вузлика з нашою їжею на цілий день.

Не купимо ми нічого, бо та жінка не повернеться, поки не стемніє. Та не відбирати ж у голодної Немо їжу. І не ганьбити ж малу. Ми  партнери. Вона за обох вирішила й залишила нас голодними. Другим разом подумає. А зараз сварити не можна.

Немо смішно п’є з горлечка пляшки молоко, я залипаю й підвисаю, споглядаючи, як вона обливається, молоко тече вниз, аж під викот її плаття… Ух ти..

Немо бачить, куди дивляться мої безсоромні очі, знову червоніє і  витирається ганчіркою, якою промокала пензлі. На щоці і шиї у неї з'являється красива райдужна стрічка.

Лєра сміється, Немо разом з нею. Зубки у неї гарні. Білесенькі,  рівній й дрібні. Вона вся гарна, наче миле дитинча якогось дикого хижака. Могла б вирости сама хижачкою, та от бачите, росте вічною дитиною. 

Лєра, відсміявшись, раптом питає, чи Немо уже все встигла тут  зарисувати. І чи раптом не чула чогось про те, де росли старі виноградники. Бо нам дуже треба, ми тут фільм знімаємо про таємничі старовинні старожитності. А спитати нікого. І день пропадає.

- Лєр, ну звідки Немо про таке знати? - питаю докірливо. - Вона теж не місцева.

- Звісно знаю. - раптом з викликом каже Немо, немов стрибає у холодну воду. - І можу вас провести. У мене там були етюди. І ще потім хочу їх повторити при заході сонця. Там такі фарби, бо внизу ручай і волога підіймається, а світло… Вам напевно це не цікаво.

От і чого дивитися на мене, ніби я якийсь неандерталець? Вона за кого мене держить, я що, схожий на того, хто  не розуміється на заходах сонця?

- Мені дуже цікаво, Немо. - кажу поважно. - У нас зйомки, нам треба всяких візуальних ефектів.

Вона посміхається. А що я такого смішного сказав?

- Тоді вам саме туди треба. Там ще такий мальовничий пейзаж, пісок і бархани, як в пустелі. Якщо ми втрьох підемо, це ж не буде вважатися, що я одна? Ви дорослий і відповідальний. У вас важлива робота. Няня, мабуть, не розсердиться, якщо я буду не сама так далеко. 

Гм.  Хто б міг подумати. Дорослий і відповідальний, це ж треба. А що, я такий.

Беру оті малярські причандали. Дівчата доїдають хліб і передають одна одній пляшку з молоком. Треба б зробити зауваження. Бо дорослий і відповідальний тут я. А так пити негігієнічно. І могли б зі мною поділитися. Я б допив після неї…