Розділ 36. Епілог другий

Маріанна

Аеропорт виявився більшим, ніж вона уявляла. Багато світла і натовпи людей.
Здавалося, всі знали чому вони тут, куди летять і що робитимуть у житті, лише вона була наче загублена між світами. Вероніка йшла під ручку із Тай Цзі, вимахуючи  переноскою з котом, тому Маріанна трималася поближче до Цзіньхана боячись втратити з виду «імператора в українській вишиваній сорочці».

Раптом  їй раптом здалося, що вона бачить знайомі силуети. Шеєр з Амаєю. Тарарощенко з матір'ю Даміана.
Серце смикнулося, але за мить вона видихнула.
Ні. Напевно, здалося. Вона занадто багато думала про них усі ці дні, тому мозок не може легко відпустити образи. Люди в аеропортах завжди трохи схожі на твоїх знайомих, особливо коли ти несеш незавершені історії, пов'язані із ними.
Маріанна зупинилася. Розгубилася.
Цзіньхан обережно взяв її за руку.
—  Щось не так? Ти не хочеш летіти? — запитав стурбовано.
— Ні, просто я летітиму вперше в житті. Так далеко і так надовго.
Цзіньхан на мить глянув у ту сторону, куди хвилину назад дивилася Маріанна. Він знав, що їй не відболіло. Знав і те, що час і відстань полікують душевні рани.
Він не почав заспокоювати словами. Просто продовжував тримати за руку.
Навколо проходили люди з валізами, сміялися, сварилися, кудись поспішали.
— Мені шкода, — раптом сказала Маріанна.— Мені дуже шкода залишати Україну. Ти знаєш, з чого сміятися і над чим плакати. Тут все знайоме…
Цзіньхан кивнув.
— Боліти по-знайомому — найпідступніше, — відповів він тихо. — Бо здається, ніби це і є дім.
Вона глянула на нього здивовано. У цю мить він знову перестав бути «імператором». Став просто чоловіком, який знає ціну словам і мовчанню. Тим Цзіньханом, як й підхопив її на руки і назвав принцесою.
— Я не тікаю, — швидко додала Маріанна, ніби виправдовуючись. — Просто… я не можу більше бути там сама.
Цзіньхан не відповів нічого, лиш трішки сильніше стиснув її руку.
Вони рушили далі, наздоганяючи старших Чжанів.
Вероніка вже щось жваво пояснювала працівниці аеропорту про кота й вникала у правила перевезення тварин. Тай Цзі уважно слухав і перекладав котові, де і як йому летітиметься у літакові.
Маріанна дивилася на це й раптом подумала, що сім’я — це не там, де тебе щохвилини  рятують, а там, де не змушують бути сильною.
Уже в літаку, коли шум аеропорту залишився за дверима, вона притулилася до спинки крісла і вперше дозволила собі довгу, чесну думку. Про Чжанів, з якими їй було по-різному, але добре. І про Шеєра, яким вона так легко захопилася і так боляче відпускає. Їй стало соромно за свої вибори.
Що Влад, що Шеєр зовсім не захоплювалися нею. Вона сама у них закохалася. Її кохання цим обом нічого не коштувало, тому й не цінувалося. І якби не Цзіньхан, який загнав під відповідальність усіх від Шеєра до Кошелєва,  віднісся би хтось з них до неї по-серйозному?

— У мене дуже поганий смак на чоловіків, — прошепотіла вона і тоді наважилася дещо попросити у того, хто вказав Мармеладці на її значимість. 
— Пане Чжан. — звернулась вона до Цзіньхана.— Чи не могли б ви надати мені захист ще в одній делікатній справі?
Чоловік одразу випрямився у кріслі.
— Слухаю, Маріанно!
— Не хвилюйтеся! Це не офіційне прохання. — усміхнулася вона. — Просто мені потрібен хтось, хто зупинить мене, якщо я знову шукатиму рецепт для бестселера і захоплюся кимось.
Він подивився на неї уважно.
— Ти просиш мене контролю в коханні?
— Ні, — похитала головою Маріанна. — Я прошу… охороняти моє право на романтику. Щоб я не знищувала себе, закохавши себе у когось.
Цзіньхан подивився на неї і серйозно запитав:
— Чому не просиш Вероніку із Тай Цзі?
— Бо вони більше зацікавлені у тому, щоб видати мене заміж за хорошого і багатого чоловіка. Ви є незаінтересованою стороною.
— Ось як. — стримував усмішку Цзіньхан.— Зрозуміло. Я згоден.

Літак повільно розвернувся й узяв курс на схід.
Чи буде ще в її житті точка перетину з Шеєром Маріанна більше не думала. Вона дивилася у вікно, як світ під крилом стає меншим, і думала лише одне:
«Можливо, я вперше лечу не від когось, а до себе».