Розділ 34. Імператорська правда і право на романтику

Вероніка та Маріанна повернулися додому тихіші, ніж виходили. Не тому, що не було що сказати, а тому що думки ще не оформилися у слова.

Двері зачинилися м’яко, без ляскоту. У квартирі пахло затишком і… супом.

Усередині одразу розлилося тепло. Їх чекали.

— О, ви вже, — спокійно сказав Тай Цзі з кухні, навіть не виглядаючи. — Мийте руки. Суп уже готовий.

Маріанна здивовано зупинилася в коридорі.

— Ви… готували?

— А що нам було робити? — знизав плечима Тай Цзі, підійшовши аби зняти пальто Вероніки. — Ви ж пішли гуляти. Чоловіки попрацювали, їм стало сумно і захотілося подвигів ради милих дам.

З кухні почувся легкий сміх.

Цзіньхан вийшов із привітати Вероніку та Маріанну. У домашньому светрі, без жодного офіціозу, з трохи розтріпаним волоссям. В такому образі він виглядав значно молодшим, ніж здався Маріанні учора.

— Сподіваюся, ви не проти, — сказав він. — Тай Цзі наполіг на своєму фірмовому рецепті.

— Я… — Маріанна розгубилася. — Я дуже за.

Вона раптом відчула втому. Не фізичну, а ту, що осідає всередині, коли емоцій було надто багато, а триматися доводиться довго.

Вона дістала пакети.

— Ми… хотіли подякувати.

Першим подарунок отримав Тай Цзі. Він бережно розгорнув його. Там була чашка з українським орнаментом. Він задоволено усміхнувся.

— Дякую, Маріанно. - сказав він українською. — Дуже приємно.

Цзіньхан здивувався, коли отримав вишивану сорочку.

— Це… для мене?

— Так, — кивнула Мармеладка. — Ви… підтримали мене. І… назвали принцесою.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Значить, тепер я зобов’язаний відповідати статусу.

Вероніка теж суєтилася із подарунками, в той час як Цзіньхан накривав на стіл і чекав усіх до обіду.

За столом було спокійно. Говорили про дрібниці. Про торговий центр. Про собачку, яка роз’їхалася лапами. Вероніка сміялася, перебиваючи сама себе. Тай Цзі слухав і підливав суп.

Про Шеєра не говорили, хоча Маріанні здавалося, що Чжани знають усе. Від «А» до «Я». І навіть трохи більше.

— Маріанно, — сказав Тай Цзі, коли тарілки спорожніли. — Тобі не варто зараз повертатися до університету.

Вона аж охнула.

— Що?

— Використай лікарняний. Потім візьми  академічну відпустку. Ми вже підготували звернення. Тобі лише потрібно підписати.

— Ви… — її голос став гострішим. — Ви вирішили це без мене?

— Ми вирішили захистити тебе, — спокійно відповів він.

— За моєю спиною? — у Маріанни защеміло в грудях. — Тобто поки я була на шопінгу, ви… зруйнували моє студентське життя?

Цзіньхан поставив чашку з чаєм на стіл. Подивився прямо на неї.

— Яке життя, Маріанно?

Вона підняла на нього очі, повні сліз. 

Вероніка підсунула їй сухі серветки, і глянула на Цзіньхана, даючи зрозуміти, що готова перекласти його слова.

— Те, — продовжив він, — де тебе цькували так, що ти не могла зізнатися, що ти Мармеладка? Життя, де ти соромилася власної творчості, навчаючись на спеціальності  «Літературна творчість»? Чи життя, де тобі приклеювали клички замість імен: «сто тридцять восьма», «всесвітній хаос», «писулька».  Я вважаю, що у вашому університеті відбувається публічний булінг. Відкрито. Безкарно. Це юридичний факт.

— Ви маєте на увазі ті дописи в студентських чатах?

—  І це також. Чати - це публічний простір, — спокійно відрізав він. — А адміністрація університету хоч і присутня там, але нічого не робить. Це їхня зона відповідальності.

Старий Чжан не втручаючався, але іноді хмикав, ніби підтверджував кожен пункт словами «дуже правильно».

— І ще… — додав Цзіньхан, — Я відправив листи і на Booki, і у видавництво. Особисто відповідальному редактору. А також, написав офіційного листа твоєму деканові. Як опікунові я також написав йому листа. Думаю, Тарарощенкові варто акуратніше підбирати слова, якщо він вважає себе «великим батьком для Мармеладки». 

Маріанна вибухнула:

— Ви… написали… Борисовичу??? Ви забрали у мене останню людину, яка мене підтримувала тут!!!

Вероніка зітхнула:

— Люба. Поки ти спала, ми уважно прочитали «батьківські настанови»  Ігоря Борисовича, який емоційно просив тебе сидіти тихо, і виїхати з Києва, хоч в Буковель, хоч до тридесятих родичів твого батька, хоч до бісової матері, щоб не нашкодити Даміанові Шеєру, університету та їхній платформі. Обіцяв викликати тебе, коли розбереться з усім. Я вважаю, що він допоміг тобі закохатися у Шеєра, а тепер маніпулює дівочими  почуттями для прикриття власних промахів.

— Це все неправда! Ігор Борисович не такий! Він мені завжди допомагав і підтримував! І в лікарні як допоміг за усе домовитися.

Цзіньхан вперше подивився на неї не лагідно, а різко і серйозно:

— Тарарощенко — дорослий чоловік і професіонал. Він мав би закрити цю тему в перший день, а не дозволити перетворитися усьому на цирк із приниженням. 

Маріанна відсьорбнула чаю. З логікою Шеєра їх хотілося постійно сперечатися. Проти Цзіньхана Мармеладці не було що сказати.

— Щодо лікарні,— використавши паузу, мовила Вероніка, — 99%  питань вирішив Цзіньхан. Від фінансів до забезпечення догляду. Тому, не відкидаючи усього, що зробив для тебе Ігор Борисович, у питанні лікарні ти не права. Квіти теж присилав Цзіньхан. Вони означали глибоку повагу, підтримку і любов до тебе з боку сім'ї Чжан. Щодо Шеєра, то він був готовий впустити у своє життя максимум твого кота. На більше почуттів  його система не розрахована.

— Ви несправедливі до нього. Ви все не так розумієте, прикриваючись паперами і великою чжанською філософією. Він мене захищав в університеті, і…ну…

— Він  шкодував твої нерви, не терзаючи їх своєю логікою. — розсердився Тай Цзі, який трохи розумів українську, — От вже велике заняття!

— Вероніко! — звернулася до тітки Маріанна.— Хіба він поступав неправильно? Хіба він не зберігав межі студентка-викладач? Хіба це не показує, що він дбав про репутацію обох, попереджуючи плітки про фаворитизм і т.д.?