Розділ 32. Прогулянка, шопінг в ТЦ та доленосні зустрічі

Після дерунів світ здавався простішим. Не тому, що проблеми зникли, ні. Просто тепла картопляна логіка вміла робити те, чого не вміли ніякі шеєрвські формули: «спочатку поїж — потім панікуй».

Маріанна послухалася тітчиних настанов і після сніданку слухняно збиралася на прогулянку з Аксіомою. Тай Цзі теж висловив бажання трохи пройтися ранковим Києвом.

Кіт уже стояв біля дверей. Котлетою по-китайськи бути не хотів. 

Вероніка, яка ще метушилася, раптом запитала Маріанну:

— А де провідок?

— Це ж не собака! —здивувалася дівчина — Нащо воно йому?

— Кіт — дика стихія, яку потрібно правильно направляти на вулиці.

— Аксіома доволі інтелігентний котик. — заперечила Маріанна, — Правда вміє інтелігентно обісцяти тих, хто бажає скуштувати котячих котлеток.

Вероніка пирхнула сміхом. Переклала це чоловікові. Той теж не стримався

Кіт примружив очі.

«Суцільні анекдоти з цими китайцями!»

— Ходімо, Аксику, — сказала лагідно дівчина, натягуючи куртку й шапку. — Тільки без драм.

Акс драму любив і був готовий зіграти будь- яку роль, залежно від слів і дій чудернацьких Чжанів.

Надворі було сонячно й морозно.

Маріанна зробила крок та відчула, як голова стає легшою. Тіло ще пам’ятало страх, але на вулиці ніхто не кричав про кризу на Booki.

Акс раптом зупинився біля краю тротуару, ніби шукав у снігу підпис «Шеєр».

Маріанна теж мимоволі глянула на двір.

«А якщо… раптом… його машина…»

Ні. Він не приїхав.

«Це ж логічно»

Вона не встигла завершити думку, бо Акс побіг у бік кущів і з виглядом справжнього короля й почав демонструвати світові:

«Ось тут проходить межа моєї держави. Далі я ні одною з чотирьох лап».

— Він сумує, — тихо сказала Маріанна, ніби виправдовуючи кота.

— Він завжди сумує, коли хтось не дає йому головувати, — сухо відповіла Вероніка. — Ви його розмазали!

Маріанна глянула на тітку. Та лиш закотила очі, мовляв: «Я все знаю про твого Шеєра».

Тай Цзі йшов поруч спокійно, наче не людина, а рівна лінія на графіку. 

На перехресті Тай Цзі зупинився. Подивився на Маріанну, потім на Вероніку — і заговорив повільно і м'яко. Вероніка  одразу переклала:

— Він каже: «Дякую Маріанно, що підписала папери. Це правильно».

Маріанна кивнула, відчувши, як у грудях трохи стискається. Вона все ще соромилася цього старшого чоловіка. Надто вже він був правильний. Надто мудрий. І надто не схожий на того, хто допускає дурість у вигляді паніки.

Тай Цзі продовжив, і Вероніка знов переклала:

— «Зараз чоловікам треба побути чоловічою компанією. У нас є справи. А вам, дівчатам, треба витратити гроші, випити кави і згадати, що життя існує не лише заради роботи».

— Я… не дуже готова витрачати гроші, — невпевнено сказала Маріанна.

— Готова, — відрізала тітка. — Ти просто забула, як це.

Тай Цзі дістав картку з таким виглядом, ніби нею можна купити пів торгового центру разом із охороною й кавовими машинами. Поклав Вероніці на долоню.

— Гуляй душа, — переклала тітка цей жест.

Маріанна хотіла заперечити, але Акс у цей момент так рішуче погнав в сторону під’їзду, що стало ясно: кіт заодно з Тай Цзі.

— Ви загіпнотизували Акса! — зітхнула Маріанна.

— Він за те, щоб його годували, — відповіла Вероніка. — А годувати його зараз будуть чоловіки. Він у нас не з дамських угодників.

Маріанні лишилося тільки погодитися з чжанською логікою.

Вероніка зловила таксі. Тай Цзі вмостив їх і попрощався.

Опинившись у торговому центрі, Маріанна зробила відкриття. Торговий центр — це не лише місце, де люди купують непотріб, щоб не думати про важливе. Торговий центр є також місцем, де важливе перестає бути єдиним джерелом існування.

Світло було тепле. Вітрини блищали. Десь грав різдвяний джаз.

Маріанна йшла поруч із тіткою і раптом ловила себе на тому, що вдивляється у звичайні речі. Ось дівчинка з мамою сміється біля вітрини з іграшками. Ось хлопець тримає гарячий стаканчик двома руками, ніби то не кава, а сенс життя. Ось двоє людей сперечаються, який колір шарфа «різдвяніший».

— Мені треба подарунки, — несподівано сказала Маріанна.

— Кому? — навіть не здивувалася Вероніка.

— Тобі. Тай Цзі. І… — вона зам’ялася.

— І Цзіньхану. — сказала тітка.

Маріанна почервоніла.

— Я просто… він… назвав мене принцесою.

— Він інколи говорить те, що люди думають, але соромляться почути, — філософськи сказала Вероніка. — А от я тебе запитаю прямо те, про що наш Цзінь точно посоромиться запитати: «Що в тебе з Даміаном Шеєром? Чому ти стоїш за нього горою?».