Розділ 29. Збій системи, з яким Даміан Шеєр ще ніколи не стикався

У квартирі  Шеєра було темно. Він не вмикав світло.  Лампа на моніторі й так світила занадто яскраво, ріжучи очі й думки. Екрани з даними нервово миготіли. Він сидів майже нерухомо, тільки пальці час від часу торкалися клавіатури, перевіряючи одні й ті самі цифри, лог-файли, журнали збою.

Чотирнадцять авторів. Справжні імена. Справжні фото.

Серед них — вона. Яблуневська. Маріанна.

Він перечитав це прізвище не знати скільки разів за день. Наче від цього міг змінитися факт.  Вона є. В його житті, в небезпеці через нього. І він мусить спочатку вирішити цю глобальну проблему, щоб потім міг прийти до неї з результатом, зі звісткою, що все добре, а не просто з повідомленням, що все зазнало краху.

Амая вимагала бути на зв’язку, хоча зв’язок з нею чомусь став паршивим до болю. Це його дратувало. Водночас підтримувало те, що вона на другому кінці світу була з ним, в його справі.

Він відповідав коротко й однаково на всі її повідомлення, текстові, голосові, відео.

"Я працюю. У нас все буде добре".

Амая подзвонила знову.  Її голос, стриманий і впевнений, діяв заспокійливо. Вона теж була на межі.  Почуттів і краху. Він не міг  дозволити собі не відповідати.

—  Люди на платформі вимагають не лише офіційного пояснення, але і розлогого офіційного вибачення. Лист уже склали. Треба твій електронний підпис. Глянь, чи погоджуєшся з формулюванням. Прямо зараз. — Амая намагалася тримати діловий тон, але в голосі тремтіла тривога.

— Ок. Зрозумів. Що там з Мармеладкою?

— Мармеладка. — прозвучало гіркувато. — Нічого не змінюється. Дякувати небесам, вона або ще не бачила, або мовчить. Нам наразі вигідно і те, і друге.

Довга пауза. Вона продовжила:

— Питання Мармеладки… може стати проблемою.

Він закрив очі й відповів майже шепотом: 

— Я розберусь.

— Тільки не вздумай їхати до цієї студентки! Ти себе загубиш, і нас разом з тобою.

— Вона сирота! Хто її захистить?

— Не глупи!  Ти її захистиш, а вона? Вона зможе захистити твою репутацію? Що вона може, крім того, щоб писати свої книги, а як тільки якась проблема — закидати все і заривати голову в пісок? Хіба ми це не проходили?

— Ти про людину чи про втрату заробітків?

— Я про те, що раз так сталося, ми маємо не рятувати вічного потопельника, а справу, яка дає тисячам людей заробіток. Подумай сам, якщо ти хоч словом видаси те, що ця студентка тобі не байдужа, то це не лише знищить твою кар’єру професора, але й  даси привід звинуватити нас у фаворитизмі та накручуванні алгоритмів.

— Це маячня!

— Маячня? Зараз уже пішла ця хвиля в коментарях. Чекай від юристів заяв та позовів! Можеш уже готувати офіційне пояснення. І Борисович теж!  Тому ще раз, Даміане, ти думаєш, що варто захищати конкретну людину, а не систему? Я тобі скажу ще раз, і ще раз. Booki — це всі ми! Це — живі люди! Ми всі працюємо на межі. Я розбила команди. Частину відправила спати. Європейські та українські колеги працюють. Тому  випий м’яти, а можеш навіть і заспокійливого, відпочинь.  Поспи. Вранці продовжимо.

— Що там з коментарями?

— Це окрема проблема. Команда працює. Сам знаєш, хвиля має пройти.  Прошу зараз. Ляж поспи. Я за тебе. Я з тобою.

Шеєр встав з крісла і перемістився у спальню. Амая ще щось говорила. Але він не міг розібрати слів. Її голос діяв, наче заспокійливе. І він, дозволивши собі залізти під одіяло, заплющити очі, промовив:

— І я радий, що ти у мене є. 

— Я люблю тебе, Даміане. Хоча… ти і так це знаєш.

Вона обірвала зв’язок.

Заховавшись з головою, Шеєр раптом подумав:

«Її голос звучав сьогодні по-особливому».

З цією думкою він заснув і прокинувся від дзвінка у двері і вібрації телефону.

Годинник показував 06:59

— Алло…

Голос у слухавці був втомлений.

— Відчиняй.

Він здригнувся.

— Кому?

— Мені.

Даміан підвівся так різко, що закрутилась голова.

— Амає, ти що…в Києві?

— Під твоїми дверима.

Він різко підвівся і сів на ліжко.

— Я прилетіла, бо без мене ти це не витягнеш. Принаймні морально.— сказала вона так, ніби це був сухий факт, а не грім з ясного неба.

Він сонно поплентався до дверей. Відкрив їх і Амая просто залетіла у квартиру, й міцно обняла Даміана.

— Я так скучила за тобою, мій професоре!

Вона сказала це з усмішкою, звичною, перевіреною, і притислась сильніше, ніби хотіла повернути собі місце, яке завжди вважала своїм. Її руки ковзнули по його спині. Впевнено, без запитань. Даміан автоматично обійняв у відповідь. Тіло пам’ятало. Тіло не заперечувало. Але десь глибше щось не зійшлося.