Розділ 26. Всесвіт не терпить порожніх квартир

Маріанна стояла перед дверима, тримаючись за ручку так, ніби вона опиралася всьому світові, який був за дверима. Телефон досі світив витонченою червонуватою іконкою Booki, від якої хотілось блювати. Макіяж давно розмазався, голос деренчав від напівплачу. Вероніка спокійно повторила ще раз:

 — Маріанно. Це не розіграш. Відчиняй!

Коли Мармеладка нарешті наважилася це зробити, в квартиру ввалилося  троє людей. Її тітка, як завжди активна і рішуча.  За нею двоє чоловіків.

В старшому вона впізнала професора і чоловіка Вероніки. Чжан Тай Цзі — високий сивочолий китаєць, з добрими очима і м’якою батьківською усмішкою. А молодий, віку десь тітчиного, був їй незнайомим. І цей незнайомець глянув на неї так, наче умів бачити сутність людини.

—   Чжан Цзіньхан з нами. Зараз познайомлю! —  кинула Вероніка, яка із Тай Цзі вже господарювала на кухні і щось виймала з пакетів та валіз.

Маріанна хотіла відповісти щось на кшталт «добрий день, велика китайська сім’я», але слова застрягли.

— Я… я… дей, івнінг… — і тут плед ковзнув з плечей, і вона  лише розгублено глирала на китайця, який був схожий радше на героя з дорам, ніж на живого чоловіка.

Молодший Чжан ступив до неї у дві  швидкі кроки — і взяв на руки.

— Careful, princess, — вимовив майже нечутно, ніби це було слово-привид, призначене лише для неї.

Її очі розширилися. Принцеса? Її навіть “моя дівчинка” ніколи не називали!

Акс в цей час вискочив у коридор і одразу… спинився.  Так, брюки дорогі, але пахнуть явно не Шеєром!  Він став у бойову позу, але потім побачив хазяйку на руках у чужака і вчепився у штанину.

— Looks like someone approves of me, — тихо пожартував Цзіньхан, несучи Маріанну в кімнату та гойдаючи кота.

Маріанна просто притулилася до чоловіка, щоб вгамувати страх і перед світом, і перед вогнем, який увірвався до неї в дім разом із Чжанами.

Він вкладав її на  диван на м’які подушки, ніби це було щось невідкладне, важливіше за всі протоколи ввічливості.

— You’re feverish? — теплі пальці торкнулися її чола.

Вона відчула дотик  і просто вибухнула.

— Просто мені погано. — підібрала вона нарешті слова англійською.

—  You’ re alone?

І от тут вона вперше відчула, що може заплакати не від страху, а від того, що хтось запитав «ти одна?» не через контроль, а через турботу.

Тітка метушилась на кухні, старший Чжан шурхотів пакетами, а молодший просто сидів поруч, тримаючи її тремтячі долоні у своїх.

Смішно, але вперше за весь цей жах Маріанна відчула себе у безпеці.

— У мене… проблема з роботою, — прошепотіла, боячись, що тітка почує.

— Booki? — він сказав це так, ніби слово було вже знайоме і неприємне.

Вона опустила очі.

— О… Навіть в Китаї про мене відомо! Будь ласка, не кажіть тітці!

— Hey… shh… — він трішки сильніше стиснув її руки. — You don’t have to tell anyone anything. But you can tell me.

Маріанна ковтнула. Вона не знала, чому, але хотілося видихнути всі ці дні, крик, паніку.

— Я погано англійською. — призналася Мармеладка.

— А я — українською. — засміявся він. 

— Ви тут… чому?

— Ми тут, бо сім’я приходить, коли комусь боляче, коли хтось падає.

Вероніка принесла чай:

—  Чудово! Ви вже познайомилися. Цзіньхан — племінник Тай Цзі і головний у родині Чжан. Ми всі його слухаємось.  А тепер пий, тоді говоритимеш.

Цзіньхан легким жестом підтримав Маріанну, допоміг сісти, закутав пледом  спину так, ніби це його природна навичка. Акс в цей момент вклався біля ніг хазяки і спостерігав за незвичайним гостем.

Мармеладка дивилася і не вірила собі: метушливі Чжани принесли їй більше тиші, спокою і впевненості, ніж будь-хто сьогодні.  Вона просто розплакалася.

— Не хвилюйтесь, — тепло сказав Цзіньхан. — Tonight you’re safe.

Вероніка і Тай Цзі підійшли і присіли біля неї. Тітка обняла її.

— Моя мармеладко!

Маріанна подумала: 

«Всесвіт точно не терпить порожніх квартир. Він завжди присилає когось у найтемніший момент».