Розділ 25. Ніжність, розбита на гострі світи.

 В суботу Маріанна прокинулася ще до шостої, але не від болю в горлі, а від ніжності. От просто лежала і була ніжною. Це здалося підозріло милим.

—  О, мій Даміан! — думки вирвалися закоханим голосом,— Ти такий kawaii! Напевно, ти просто соромишся своїх почуттів, тому не пишеш, правда? Ти ж Крижаний Герцог! Крижані ж не бігають з повідомленнями о п’ятій ранку і не зізнаються Енналіссам!

Акс невдоволено фиркнув на її ранкове бурмотіння.

— Вибач, — шепнула вона котику і помняла його бочок.

«Мені варто бути дорослішою, — подумала вона.—  Проявити ініціативу. Не чекати, поки Всесвіт сам усе вирішить».

— Бо якщо чесно, — думки знову стали уголос.— У нашого першого поцілунку сила гравітації була явно з його боку. Можливо, настав час відповісти на цей дивний закон всесвітнього тяжіння між хлопцем і дівчиною…

Вона насупилась.

— Ем… між чоловіком і жінкою? — уточнила сама собі. — Але я ж жінка… ну… майже… але ще не зовсім…

Логіка намагалася прокинутися, але ніжність перемогла. Маріанна лежала ще кілька хвилин нерухомо, дивилася у стелю й боялася ворухнути цю м’якість, ніби вона могла втекти разом із першим необережним рухом. Акс дрімав під її бурмотіння, сховавши носа у хвіст, і видихав маленькі теплі хмаринки. Він був певний, що світ після його витівки з шинами стане стабільним: Шеєр повернеться, а сніданок буде за розкладом.

Маріанна  всміхнулася і сказала котові:

— Ти теж такий мілашик!

Вона потурзала Акса, встала і пішла до ванної кімнати. Там вона довго вмивалась теплою водою, вперше за багато днів розчісувала волосся не поспіхом. Спостерігала у дзеркалі, яка вона: щоки вже не такі бліді, погляд  почав оживати.

Потім, Маріанна знову почала примірки. На диван летіли светри, спідниці,  джинси. Врешті, зупинилася на спортивних штанах та кофтині в зірочки. 

«Здається, коли я є сама собою, в мене все стається саме собою».

Мармеладка дістала з верхньої полиці шафи рум’яна, якими вже рік не користувалася. Нанесла легкого парфуму. Улюбленого. 

Вона покрутила пузатий флакончик у руках і задоволено промуркотіла:

— А ти памятаєш, я тебе купила з першого роялті на Booki. І з того часу, ти мій талісманчик!

«Ну… ще крапелька...просто щоб підняти собі настрій. Не для нього. Ні-ні».

На кухні  забулькав чайник. Вона обрала м’яту. Чай був відображенням настрою. Їй сьогодні було напрочуд добре самій із собою.

Поки чай настоювався, вона переглядала рецепти. І раптом — імпульс:

— А давай спечемо щось різдвяне, а?

Кіт вловив вухом слово «пекти» і пригнався на кухню.

— Мій помічникчок! — засміялася Маріанна.

Тісто вийшло м’яке, трішки пряне від кориці. Вирізала зірочки, місяці, сердечка (сердечка вона відклала вбік, ніби вони могли видати її почуття). Духовка дихала теплом. Пахло недалекими святами, домашнім затишком, чимось… дуже романтичним.

Маріанна раптом відчула, що їй хочеться, щоб він це скуштував. Щоб сказав свою прискіпливу репліку. Щоб усміхнувся очима. Щоб просто був поруч.

Вона довго крутила телефон у руках. Врешті відкрила чат, де висіло те одне-єдине повідомлення від Шеєра і кілька хвилин просто вдивлялася в букви  Пальці тремтіли, але вона почала писати. Спокійно, чесно, без вигадок:

«Пане Шеєр… Даміане… Я давно хотіла вам дещо сказати. Я думала, що шукала матеріал для роману. Але знайшла… вас».

Вона перевела подих.

«Можливо, це нерозумно, але я більше не хочу вдавати, що мені байдуже. І якщо дозволите… я хотіла би, щоб ви були не лише героєм історії. А частиною мого життя».

Вона перечитала. Не натиснула «надіслати». Пішла пити чай, ніби це могла бути пауза перед чимось доленосним.

Випивши цілу чашку, вона знову приступила до повідомлення.

«Я хотіла запросити вас сьогодні. На чай. І поговорити. Не як студентка і викладач. Просто я і ви».

Зберегла. Вдихнула. Настроїлася на «відправити».

Раптом світ вибухнув тисячами повідомлень в усіх месенджерах.

Сповіщення, здавалося, сипалися зверху, знизу, з усіх боків. Без пауз, без логіки, без милосердя. Групові чати. Приватні повідомлення. Незнайомі номери.

Екран світився, тремтів, жужав.

— Що… ???— встигла прошепотіти вона.

Акс підняв голову, насторожено повів вухами.

Мармеладка випустила телефон з рук. Світ, який ще хвилину тому був теплим і передріздвяним, тріснув, як Маріаннине скло на гаджету.

Вона увімкнула ноутбук. Університетський чат кипів так, що вона не встигала за іменами.

«Це правда?»

«Ви бачили, що відбувається?»

«Яблуневська — це ВОНА?»

«Мармеладка???»

 «Там скріни!»