Розділ 23. Його дні та ночі без неї

Квартира після нетривалої відсутності зустріла Даміана надто правильною тишею. Тією, до якої він звик роками, але яка тепер різала слух.

Шеєр поставив рюкзак на полицю, повісив пальто, роззувся й ідеально поставив свої черевики. Пройшовши до кухні, налив собі води. Звичні рухи. Механічні. Такі, що виконувалися без участі свідомості, як давно прописаний алгоритм.

За вікном миготіли вогні міста, та квартира залишалася порожньою, як сервер перед запуском системи.

«Вона вже вдома» 

Він сам у цьому переконався. Побачив світло в її вікнах, коли повертався із зустрічі. Він не зупинився, просто проїхав, наче чужий. 

Потім він зробив круг, а потім ще раз. Акс точно образився, бо обісцяв всі шини у відповідь, коли він, як дурень, зупинився у якомусь закутку, бачив її, але навіть знаку не подав.

— Думаю, це наразі правильно. Поспішити — людей насмішити. — сказав він собі, але чомусь руки стиснулося у кулаки трохи сильніше, ніж він того хотів.

Він  розвів руки, зробив нахили вправо і вліво. Тіло боліло. Не знати від чого більше: від тижневого недосипу через кота чи після сьогоднішнього бізнес-вечору. Голова була важкою. Там, серед формул алгоритмів і оновлень із системи вибивалася «змінна Яблуневська». Від цього було неспокійно серцю.

Він увімкнув теплу воду у ванні, додав трохи морської солі. Так йому порадила колись Амая зі словами: «Дай відпочити тілу, то і в голові прояснішає!».

Він стягнув футболку. В дзеркалі на нього дивився доволі привабливий чоловік. Принаймні так сказала б будь-яка жінка. Він же побачив інше.

— Який я старий…

І саме в цей момент з пам’яті випливла фраза, яка була сказана  Александрою багато років тому, майже з насмішкою, але без злоби:

«Ти старішаєш не обличчям, а тривожністю. З кожним новим студентським набором у тебе додається зморшка відповідальності».

Тоді він відмахнувся. Амая завжди мала талант встромляти шпильки у саме серце не для того, щоб поранити, а для того, щоб щось відкрити.

Вони були знайомі давно. Здається з незапам'ятних часів. Він був просто перспективним українським студентом в американському виші, а Бріджит Александра Амая — молодою викладачкою з гострим розумом і гострим язиком. Саме вона вклалася у його стартапи. Саме вона знала його так добре, що інколи здавалося: інструкція до його душі була написана її почерком.

«Ти боїшся  старіти не тому, що боїшся віку. Ти боїшся, що тебе перестануть вибирати».

Ще одна амайська фраза, яка закрутилася так невчасно у голові професора.

Він тоді образився, а сьогодні  зловив себе на тому, що чує її голос так, ніби вона поруч. Так, ніби вона зараз склала руки на грудях і сказала:  «Не починай знову думати, що ти комусь не підходиш. Це твоя улюблена помилка».

Він видихнув. Знову забув подивитися для Амаї подарунок. Це недопустимо в його статусі і для її статусу.

Вода у ванні парувала, кликала полікувати втомлене тіло.  

Він заліз у ванну з надією швидко за заспокоїтися. Але думки розболілися ще сильніше

«Амая завжди знала, що я втечу, коли мені стане страшно…Тільки здається, цього разу утікаю в неправильному напрямі».

Даміан зціпив зуби. Бо перед очима промайнув образ Маріанни.

«Тільки не зараз. Тільки не думати про це. Тільки не уявляти, як вона сидить біля вікна і дивиться у темряву, думаючи про мене».

Він різко підвівся з ванни, краплі води впали на підлогу.

— Досить, — сказав собі чітко. — До понеділка від мене жодних імпульсивних дій. Жодних відвідин. Жодних повідомлень. Контроль. Спочатку оновлення Booki, інвестори, а потім поговоримо з Яблуневською на парах. 

Пауза.

Логіка задоволено кивнула. Серце вмовкло.

Після ванни стало легше рівно настільки, щоб Шеєр міг дихати без внутрішнього стискання.  Він вийшов у вітальню, глянув на стіл. Там лежав подарунок для Маріанни — маленька коробочка з шарфом кольору стиглих вишень, який він купив дорогою з роботи.

«Для того, щоб горло не мерзло».

Так він  пояснив він продавчині, яка все зрозуміла неправильно і підморгнула:

— О, для вашої дівчини?

Він тоді не відповів. Мовчання, як завжди, здавалося найлегшим рішенням. Тепер же коробочка лежала перед ним. Шеєр він дивився на неї і не знав, що з нею робити.

«Подаруєш — це знак прихильності. Не подаруєш — вона подумає, що тобі байдуже. Ти що, ідіот?»

— Так, генію програмування та емоційний невизначений, іди спати! — дав собі наказ Даміан.

Перед сном він торкнувся подушки. Холодна. Акс не нагрів місце… Він втупив погляд у стелю і намагався дати собі відповідь на запитання:

«А якщо я не старий дядько? А просто чоловік, що вперше за довгі роки захотів не тиші, а голосу саме Яблуневської?»

***

Прокинувшись після тривожного, уривчастого сну, Даміан зробив рівно те, що робив завжди — натягнув на себе професорську маску.