Розділ 22. Її дні і ночі без нього

«Гуляти так гуляти» почалося цілком безневинно. Маріанна хотіла просто «відсвяткувати повернення», влаштувавши у квартирі маленьку революцію. Ну гарно ж буде, коли подушки розкидані, шкарпетки теж, музика гупає, кіт радісно перекидає миску з кормом! Така собі урочиста церемонія зруйнування шеєрівського порядку.

Дійство  з боку Маріанни тривало п'ятнадцять хвилин і закінчилося гупанням сусідів у стіни, дзвінком тітки Тамари у двері й тишею. Акс взагалі не підтримав її веселощів і ображено  дивився на п’яну від нерозділеного кохання хазяйку і на злощасні двері, які не ніяк не відкриваються, щоб впустити хазяїна.

— Вже виключаю! — сором’язливо оправдовувалася вона перед сусідкою.  — Вибачте.

Сусідка лиш похитала головою, мовляв, дівка зовсім голову втратила без нагляду. 

Маріанна акуратно закрила двері, не бажаючи вислуховувати чужі нотації. Їй того було багато, хоч роман пиши!

«То ніколи нікого немає, ніхто нічого не бачить і нікому нічого не треба, то просто всі, як вівчарка з ланцюга, зірвалися аби нагадати про свою логіку співжиття з сусідами! Логіка, клята логіка».

Вона злилася, але забороняла собі кричати. В лікарню, не хотілося. Ну, може, трішки,  і то ради букетів від сім’ї Чжан.

Під дверима ще трохи шаруділи, а потім…

Тиша. В ній завжди всі почуття загострюються і думки болять сильніше.

Найбільше чого їй не хотілося в цю мить якраз стосувалося думання. Все зводилося в її голові до очей Даміана Валентиновича і…того невинного поцілунку, де не зрозуміло хто кого поцілував.

Пізно ввечері вона загорнулася у ковдру і вмостилася просто на підлозі біля вікна.  Пила чай, який раптом втратив смак, і дивилася. За склом миготіли фари, немов дрібні передріздвяні вогники, а їй весь час здавалося: «ось це машина… ні, не він… а от це?»

Смішно. По-дитячи. Вона, топова письменниця,  в якої тисячі фанатів по всьому світі, сидить і чекає її (до біса правильного!) професора.

Кіт муркотів, але якось хворувато. Аксику було самотньо без Шеєра, хоча він старанно робив вигляд, що просто дуже зайнятий важливими котячими справами.

Довгий нудний вечір переповз у таку ж ніч. Під ранок вона ще не спала, а просто лежала біля вікна, слухала, як потріскує батарея, і намагалася не думати кожної наступної думки. Акс на кухні уже хрумкотів рибним кормом і під цей рідний звук вона врешті вимкнула себе для світу.

Мармеладка прокинулась із відчуттям «очі, як дві цибулини»: пекли, хоч і не плакала. Намагались завантажити день, але він завис. Кава не смакувала. Печиво здавалося прісним. Гарбузяну кашу, яку витягла із холодильника, поставила знову туди ж.

Рушники у ванні чомусь пахли Шеєровими парфумами, хоч були явно випрані. Як на зло, він ще умудрився свій дезодорант забути!

«От чого б не приїхати і не забрати?! Поспілкувалися би на якість весело-логічні теми! Хай би сварив, виносив мізки, називав ідіоткою чи всесвітнім хаосом! Тільки не це тупе мовчання, яке ломає кістки і роз'їдає душу».

Маріанна схопилася за телефон. Може там щось цікаве. В університетських чатах теж панувала зловісна нудятина. Хтось жалівся, хтось просив конспекти,  але ні слова  про нього чи від нього…

П’ятниця тягнулася як жуйка «Love is…». На жаль не було ні лава, ні іза.

Увечері  Мармеладка не витримала і почала прибирати: складала речі, прала, витирала  уже витерті ним до блиску полиці. І впіймала себе на тому, що не може жити у хаосі, якщо хоч раз відчула порядок. Навіть якщо той порядок — чужий.

Раптом завібрував телефон.

Китайська мелодія її потішила. Сьогодні ввечері вона була готова говорити хоч з котом, хоч із Великою Китайською стіною.

— Привіт.  — голос тітки був напрочуд спокійний і навіть з нотками теплоти. — Знаю не можеш ще добре говорити. Тому коротко. Гляди себе. 

Маріанна помахала рукою замість привітання і тихо сказала:

— Дякую.

— Друге. Читали тебе на Booki. Чесно, не мій жанр. Але перегляди і коментарі свідчать, що це справді захоплює людей.  Тішить, що тобі за це гроші платять. Пишайся собою!

Маріанна примружилася.

— І ще одне. — голос Вероніки став  знову серйозним:

— В сім’ї Чжан цінується вміння дивувати. А ти дивуєш. Так тримати!

Маріанна не одразу зрозуміла, що саме її вкололо. Можливо, те, що хтось,  хай навіть у Китаї,  вірив у неї більше, ніж вона сама.

— Ну, скоро побачимося! — попрощалася тітка і екран погас.

Маріанна поклала телефон, витерла сльози зітхнула та… глянула в дзеркало.

І раптом захотілось всього того, чого раніше не хотіла: трохи  яскравішої помади, стильнішої  зачіски,  відкритішої сукні,  спокусливіших сережок.

— Ні, це не для Шеєра. Це для образу письменниці.— пробурмотіла вголос.

Акс скептично нявкнув, ніби промовляв: «Вигадуй більше»

— Ну добре, краплиночку для нього, — шепнула.

Вона підійшла до шафи, відкрила дверцята й зависла: