Розділ 21. Коли професор зникає, а котик - гуляє

Квартира зустріла її так тихо, що аж у вухах залоскотало. Маріанна поставила сумки, закрила двері й завмерла на порозі, ніби боялася зробити крок.

«Це точно моє житло?..»

На підлозі  не валялося жодної шкарпетки. На дивані лежали акуратно викладені подушки, плед світився, наче сонечко, а ще десять днів тому був наче прокисший гороховий суп. Навіть ліфчики і труси які сушилися на батареї зникли…здається у шафу, на якій з’явилися засуви. Її книги стояли всі корінчиками до читача, папки посортовані а кольорами і роками. Жодний папірчик не стирчав і не намагався навіть визирнути з шеєрівської чіткої системи.

А на кухні все було стерильно до одуру.  Все вимите, духовка вичищена. В ній стояла гарбузова каша, а на плиті парував… суп.  

«Він поїхав зовсім недавно. Ми могли й зустрітися. Але…»

Вона повільно підійшла й прочитала стікер, наклеєний на холодильник:

«Бережіть себе! Їжте свіже. Пийте тепле. Ліки — за графіком»

Серце знову болісно стиснулося.

«Ну чому він  добрий до неї і водночас уникає її? Бо так не годиться професорам?»

Акс із ображеним виглядом вийшов із спальні, зупинився посеред коридору, підняв хвіст трубою і жалібно няркнув

— Що,  вже скучив за ним? — прошепотіла вона.

Акс обережно підійшов, притулився, і тут же зробив вигляд, що взагалі не в захваті від неї а  просто так, випадково заніс котячі лапи у цей коридор.

Маріанна посміхнулася крізь втому і сльози.

— Нас сьогодні всі покинули. Тебе — Шеєр, мене — Борисович. Уявляєш, він поперся на побачення  з Даміановою мамкою! Хіба це справедливо, що в них любов, а в мене…котяра, який запродався професору логіки?!

Акс замуркотів.

— Ах ти котярська підлизка! Цього ж достатньо для щастя?

Кіт муркотів, не бажаючи заглиблюватися у людські проблеми. А може вірив, що Шеєр, знову повернеться серед ночі і завалиться без задніх лап на підлогу, а він притулиться до бочка? А може, мріяв між двома теплими бочками спати… 

Маріанна видихнула свій внутрішній біль. 

Ніяка нормальна людина не зможе жити в такому режимі, який мав Шеєр останній тиждень. Він не лише поприбирав. Він показав свій стиль життя. Вона явно провалить його тест на хазяйськість. 

 А ще її мучило питання: хто та Амая? Де він її взяв?

«Амая, Амая... Щось знайоме, як заноза під шкірою, а от де ту занозу шукати?»

Кіт мяркнув і скочив на стільницю біля плитки.

— Ти теж хочеш його супчика! Ану давай спробуємо чи вміє він готувати.

Маріанна відкрила кришку і ніс залоскотав запах дитинства. Коли варено  любов’ю, саме для тебе. Вона набрала ложечку, хвильку подмухала і  ковтнула. За мить відчула, як теплий бульйон розтікається всередині повільно, ніби хтось тихо гладить із середини.

— От же ж… — пробурмотіла вона, витираючи сльозу рукавом. — Заборонити собі закохуватися було б логічно, але ж… як не думати про чоловіка, що вміє так  зварити суп!

Мармеладка знову глянула на каструлю. Потім ще раз обвела поглядом квартиру.

«Він же спеціально приїжджав… варив… мив посуд…»

— Це взагалі етично? — прошепотіла вона. — Втручатися в емоційний стан хворої студентки через кухню?

Акс стрибнув на табурет, ткнув мордою в її плече.

— Я знаю, — кивнула Маріанна. — Він тебе теж закохав у себе.

Після супу каша здалася вже дрібницею, але вона все одно спробувала ложку. Ну, раптом огидно, і вона оголосить світові через Booki, що не все ідеально.

Та ні. Каша теж була смачною. Ідеальною.

«От смачна підстава!»

Вона хотіла вигукнути, як Борисович тоді на кафедрі: «Засранець!» Натомість, вона опустилася на підлогу посеред кухні й розплакалася. Відчуття, ніби він тихенько будував їй маленьку фортецю турботи, а тепер зник, лишивши її сам на сам із ровом почуттів.

Щоб не зомліти на місці, Маріанна дістала із кишені светра телефон і завантажила сторінку інтернет-магазинів. Товари мерехтіли, наче гірлянди на новорічній ялинці.

 — Час різдвяних дрібничок, правда Аксе?

Сніжинки. Новорічні шкарпетки. Світлячки. Набір свічок з корицею. І плед. Тепліший, більший, пухнастіший. 

«Для чого мені такий великий плед, якщо він проміняв вечір і романтичний фільм із Мармеладкою на проохолодні аудиторії і декілька сотень студентів?»

Вона видалила його з кошика. Потім завантажила знову. Потім знову видалила.

— Я не думаю про нього. Я не ревную. Не думаю. Не ревную. Не думаю... 

Не думати і не ревнувати не вдавалося.

— Пішли гуляти. Аби не здуріти. — запропонувала вона котові, побачивши, що Акс сидів біля дверей і шкрябав лапкою. Котові теж було нелегко пережити відсутність того, кого він прийняв за друга.

— Ну що, ти теж чекаєш? — спитала вона.

Акс навіть не повернувся, мовляв: «Не твоє діло».

Маріанна вдяглася і відкрила двері. Акс вискочив, як підстрелений джміль.

— Аксику! Тільки не втікай! Я буду тебе так доглядати, як він! Чесно!

Вона вибігла за котом. 

— Ех, була б ключі забула! — спохватилася вона і зраділа що кільце з полуничкою і доступом до квартири було на пальці. Але... не було Акса.

Вона засмучено повернулася закрити своє помешкання.

«Шеєр втік. Акс подався світ за очі!  Всі чоловіки мене кинули — від Борисовича до кота»

 Вона вийшла надвір. На вулиці пахло мокрим снігом, сосновим димом і святом. Навколо все здавалося щасливим.  Всі сміються, тримаються за руки, цілуються, чи просто несуть пакети з магазину. Діти бродять по калюжах… 

Маріанна ковтнула повітря. В горлі запершило.

Вона оглянулася в пошуках… його авто.

— Що ж, студентко номер сто тридцять вісім! — сказала вона, імітуючи голос Шеєра, — Вам не на горло операцію варто було зробити, а на мізки.  Щоб там лишився тільки здоровий глузд!

Маріанна зупинилася, обхопила себе руками й тихенько промовила: