Розділ 20. Коли комусь мармеладить, а Мармеладці— хлюп

Маріанна ще не знала, що найбільше потрясіння не сталося в операційній, і навіть не коли вона прокидалась під ковдрою лікарняних запахів,  і навіть не тоді, коли стався вибух на Bookі, а сьогодні — коли двері палати тихо клацнули і медсестра сказала зовсім буденно:

—  Завтра виписуємось, Яблуневська.

Маріанна чесно вірила, що лікарня може бути місцем одужання, відпочинку, навіть натхнення, але на десятий день хотілось бодай  неголосно вилаятись.

«Якщо це «перезавантаження», то чому так нудно?»

Найгірше  те, що було навіть не нудно, а порожньо. Без звичних шумів, без кота, без його дивних «мрр». І найстрашніше, без одного конкретного професора, який умів одним нахилом голови перевернути внутрішню систему координат. 

—  Нарешті. Мені здається, що там у мене в холодильнику все вже прострочилось…  і кіт, напевно, здох…— пробурмотіла вона медсестрі у відповідь.

— Зате не ви, — підморгнула та. — Вийдете і викинете.  Продукти, холодильника, кота і старе життя. До речі, вам знову квіти.

— Що? Знову?

Медсестра лише хитнула головою й вийшла. Через хвилину повернулась, ледве втримуючи величезний букет білих лілій і кремових орхідей.

Маріанна застигла.

«Лілії і орхідеї. Прекрасно. То тітка рахувала кожну копійку у її китайському бюджеті, то присилає квіти від Чжанів уже втретє. Старий професор Тай Цзі здурів чи Китай має надлишок у своїх оранжереях —  наразі ця змінна нікому не відома». 

Маріанна захихикала. Здається, починає мислити в системі координат Даміана Валентиновича

«А він  реально уміє зашеєрити. Непомітно так, і вже ти в полоні його крижаної логіки».

Вона сфотографувала букет,  надіслала Вероніці, Борисовичу і хотіла подразнити Шеєра. Раптом зупинилася.

«Він не зрозуміє. Образиться, бо подумає що я хочу викликати ревнощі у професора, який не є моїм хлопцем, а лише доглядачем кота. Але ж, мого кота!»

Маріанна обхопила голову руками.

«Хто він? Професор? Так, але ще і той… Той, хто няньчиться з Аксом. Той хто привіз ноутбук. Той, хто прибирав її хаос мов мовчазний янгол з холодними руками. Той, хто…такий милий, коли спить на підлозі в моїй квартирі…»

Вона заплющила очі.

— Все, — тихо сказала собі. — План: додому, кота на руки, чай, ковдра, і ніяких професорів.

— Що ти там шепчеш, моя мармеладочко? — почула вона знайомий голос.

В палату, як до себе додому,  зайшов Ігор Борисович

— Нарешті, хоч хтось! — зраділа Маріанна. — я думала збожеволію без вашої компанії.

— Ну що, дитинко, готова вийти у вільний світ і наробити знову шуму?

Вона всміхнулася ледь-ледь:

— То ж виписка завтра.

— Сказали, можна забрати пацієнтку сьогодні, бо медсестри почали давитися завидками від твоїх китайських квітів.

— О так! А Даміан Валентинович знає? Бо ще приїде завтра, а мене — слід прохолов.

— О-о, не треба мені цієї драми! Професор — матеріал для роману! Не смій в нього закохуватися! Ти  — молода і перспективна письменниця! Нащо тобі той дядько?

Маріанна закотила очі. 

«Нічого собі риторика у Тарарощенка сьогодні! З Шеєром погиркався чи що?»

  — Я думав, він від кота і милої студентки розімліє. — продовжив Борисович. — Діанка місця не знаходить, що синові на Новий рік тридцять три стукне, а він ні з ким! Навіть Амая не може його захомутити!  А ще, її  Даміан набрався пар, як собака бліх.  Наче поспішає угробити півфакультету ще до сесії! Давай, збирайся, бо від  сьогодні не буде  котячого татка, а в мене побачення. Негоже запізнюватися!

 — Нічо собі!!!

Маріанка поклала пальця в рота.

«Тиранович з мамкою Шеєра? Божественно. Тридцять три роки  проти двадцять одного — нелогічно фантастично! Амая… Щось знайоме, десь крутиться в голові… О ні! В нього справді є кандидатка на … А він… А я…»

—  Це в тебе нічо! — буркнув Тарарощенко —  А в мене…Діанка, слава Богу, до тебе не ревнує!  Короче, фантазуй в романі, а в житті — тримай міру.  І свої ключі!

Борисович хитро примружив очі і витягнув її полуничку.

— Іду запитаю, коли там документи завтра забирати, а ти тут збирайся.

Борисович вийшов, а вона сіла на ліжко. 

— Це ж треба бути такою ідіоткою! — хрипіла і сварила вона саму себе, дивлячись на полуничку і ключі від власної квартири, як на знак того, що логіка всесвітнього хаосу рухнула разом з її мармеладними мріями. — Він так просто віддав ключі. Він так просто залишив Акса. Він так просто… нічого до мене не відчуває, крім логічного людського співчуття?  Мені не світить ні 87, ні 13 % щастя з моїм Крижаним Герцогом! Невже я справді така жалюгідна, як каже Влад? Невже я дура закоха…

Вона почала збиратися, щоб хоч якось заспокоїтися, але руки тремтіли, сльози наверталися на очі. 

«А життя вирує не згірше, ніж на Booki. Тільки там я в топі, а тут - лузер».

Борисович ніби і не помітив зміни її настрою, коли повернувся з паперами. Допоміг дозбиратися, всім чемно усміхався, коли прощався. Лиш строго наказав Маріанні лишити квіти від Чжанів у відділенні в знак подяки за те, що її так добре доглядали.

По дорозі до машини декан розповідав, хто що сказав у чаті, у кого яка версія подій хто з ким зустрічається і спить, як Хвальковський сварився з Бурштиновою в їдальні, і про те, що  видавництво не приймає її відмови співпрацювати з Владом. Придеться терпіти, якщо хоче вийти з тіні, стати не просто Мармеладкою, а солідною письменницею.

Маріанна мовчала, і з кожним його словом серце ставало важче.

Вона втупилась у вікно.  За вікном хлюпотів дощ з мокрим снігом.

Всередині теж утворилася така ж неприємна хлюпа.