Розділ 19. Свій чужий дім, квартира з котом студентки і змінна "Яблуневська" у рівнянні життя.

Ключ клацнув у замку так гучно, наче скляну тишу власної квартири хтось розбив молотком.

Даміан увійшов, відчинив двері ширше й завмер на порозі. 

Темрява. Чужий холод. Ледь вловимий запах прального порошку й старої кави з кухні. Власний дім зустрів його так, ніби він тут не жив, а час від часу заходив перевірити, чи ще не зламали замок.

Він поставив рюкзак, повісив пальто. Зі звички, чітко, рівно: гачок, плечики, нічого зайвого. Пальці ковзнули по тканині, проводжаючи невидиму котячу шерсть. Шерсть, до речі, справді була. Пара чорних волосинок вчепилися в рукав, як живі.

— Логічно, — сухо констатував він уголос. — Якщо ти проводиш три ночі поспіль у квартирі студентки з котом, твій гардероб підписує з ним пакт взаємодопомоги.

Тиша не відреагувала. Їй було байдуже, де й з ким він ночував.

Він пройшовся кімнатами. Ідеальний порядок. Книги — за алфавітом. Папки — за роками, дисциплінами, кольором. На столі — лише монітор, клавіатура, чашка, в якій засохла кавова коричнева смуга по краю. Вікно — темне прямокутне дзеркало, в якому відбивався він: трохи блідий, із тінями під очима, в сорочці, на яку явно просився відпарювач, а не студентський кіт.

Він відкрив вікно. Звідти лизнув холодний повітряний язик. Десь внизу озвався трамвай, клацнув світлофор. Місто жило. Квартира — ні.

«Дім — це місце, де є життя», — сухо констатувала внутрішня логіка. 

— Тут воно закінчилося на рівні центрального опалення.— відповів він сам собі.

Телефон завібрував у кишені.

A.A.

«Check your email. Urgently.»

Він зітхнув, опустив жалюзі й увімкнув настільну лампу. Світло впало жорсткою жовтою плямою на чорну поверхню столу.

Він сів на свій шикарний шкіряний стілець і відчув себе надто дрібним.

Загрузив свої ком'пютери.

Лист від Амаї чекав його у верхньому рядку вхідних.

 Тема: Booki: good chaos

«Даміане, привіт.

Коротко: ми отримали інтерес від двох фондів. Один — німецький, другий — з Латинської Америки. Їм подобається наша структура, особливо адаптивні рекомендації. Вони хочуть бачити дорожню карту розвитку на 3 роки, зокрема: німецька, французька, польська локалізації. І… так, китайська.

Нам потрібно, щоб ти до Різдва підготував технічну частину. А після свят сам приїхав до Лос-Анджелеса. Особисті презентації, переговори, обговорення варіантів продажу частки або повного викупу.

Це великий шанс. Дуже великий.

Я знаю, ти не любиш зміни. Але, повір, цей хаос — правильний.

Твоя А.А.»

Даміан перечитав лист ще раз. 

Іще.

«Продаж проєкту».

«Лос-Анджелес».

«Китайська локалізація».

Ключові слова шикувалися в акуратні ряди, як солдати на параді. Вони повинні були викликати звичне відчуття: азарт, розрахунок, холодну радість добре вибудованого плану.

Натомість десь у грудях неприємно смикнуло.

Він розтиснув пальці, відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.

«Три роки наперед. Нові мови. Нові країни. Нові люди. Ніяких котів. Ніяких студентських казарм. Ніяких… Яблуневських».

— Чудово, — сказав він уголос. — З погляду раціональності — ідеальний сценарій.

Ніхто не заперечив, лиш мозок підкинув інші задачки.

Квартира Маріанни пахла інакше. Даміан  чітко міг це відтворити: трохи чайної м’яти, трохи дешевої кави, трохи котячого наповнювача й ще дещо. Змішаний запах друкарської фарби, цукерок у фантиках і шерсті. Запах життя, яке не встигло розкласти себе по поличках.

«Нелогічно, — бурчала голова. — Поняття “запах життя” відсутнє в строгій термінології».

В голові все одно прокручувалась картинка: він входить у її студію, вмикає світло, ставить на плиту воду. Кіт мчить назустріч, голосно матюкаючись своїм «мрррау». Лапи стукають по лінолеуму, як маленькі барабани. Муркотіння заповнює простір так, що навіть у його думках стає тихіше.

Тут, у його бездоганній двокімнатній, усе було навпаки. Нікого. Ні звуку, окрім холодильника.

Даміан кілька секунд дивився на монітор із листом Амаї, потім раптом вимкнув його.

Рішення прийшло несподівано просто.

Спершу він витягнув із шафи стару дорожню сумку. Склав у неї ноутбук, зарядку, свій теплий светр, футболку, ще одні джинси, чисту білизну і шкарпетки. Кинув зверху невеличку подушку.

Почухав потилицю.

— Логічний нуль, — сказав він сам до себе. — Професор логіки переселяється на тимчасову базу до кота студентки. Якщо це колись стане відомо в університеті, мені доведеться захищати…свою репутацію…

Він все ж  вимкнув усі прибори, зняв із вішалки куртку, вдягнув її, узяв сумку і ще раз оглянув квартиру.