Розділ 17. Роман, що переписує реальність і реальність, що ламає роман.

Маріанна довго ще сиділа, не ворушачись, обхопивши коліна руками.

Серце продовжувало стукати, як м’яч, що безупинно відскакує від стін:

«Він найняв Шеєра???»

То сміятись хотілось, то плакати, то дзвонити декану й вимагати пояснень.

Але горло боліло при кожній спробі видихнути хоч звук, і вона здалася.

Телефон здригнувся.

І за секунду на екрані розгорнувся божевільний, безкінечний потік повідомлень.

Чат ЛТ-41

Світланка Мілик (14:07)

«НАРОД, ШЕЄР СНЯВ УСІ ПАРИ аж до наступної середи!»

 Сергій Мізич (14:08)

«Йому реально погано. Він сьогодні ледь стояв».

Костян (14:09)

«Я думав, він впаде. У нього руки тряслися».

Марина (14:09)

«Кажуть, лікарняний. Офіційно. Просто зрив мізків!!!»

Світлана (14:11)

«Хтось знає, що сталося?»

Катя (14:13)

«Напевно, від Яблуневської заразу підхопив»!

Захар Триндій (14:15)

«Чого ти знову до Яблуневської вчепилася? Завидки вхопили чи на Шеєра види маєш?»

Катя (14:15)

«Може в маю, тобі яке діло?»

Захар Триндій (14:16)

«То іди й логічно поясни свої шлюбні наміри щодо професора, а до Маріанки не лізь!»

Катя (14:17)

«Закохався?»

Захар Триндій (14:18)

«Скоро закохаюся, бо з усіх куточків Яблунеську обговорюють. Значить, особлива! Не здивуюся, якщо і Шеєр в неї закохається!»

Катя (14:19)

«Божечки! Найшли про що говорити!»

Захар Триндій (14:20)

«Ага».

Хвальковський (14:30)

«Якщо Шеєр бере лікарняний — значить кінець світу.»

Маріанна відчула, як щось різко стиснуло в груди. Вона натиснула кнопку блокування.

Телефон тремтів разом із пальцями.

І тут — новий вібровідгук. Приватне повідомлення.

Ігор Борисович (14:31)

"Маріанно, не хвилюйся. Все під контролем.Він просто виснажений. Заснув, як убитий, навіть не роззувшись. Кіт біля нього. Я заїжджав."\

Після паузи — ще одне.

Ігор Борисович (14:35)

"Пиши свій роман.

Це найкраще, що ти зараз можеш зробити."

Її очі наповнилися слізьми не від болю — від тепла, що розливалося зсередини.

Той, кому байдуже. Той, хто ніколи не дає слабину. Той самий холодний геній… спить, виснажений до межі. Поруч із котом і хаосом, який він прийняв добровільно…

Пальці самі потягнулися блокнота і ручки. Порожня сторінка кликала до творчості.

Вона вдихнула і почала писати. Слова зривалися легко, мов сніжинки зі стріхи.

«Енналісса дивилася на Крижаного Герцога й розуміла: він не з льоду.

Він — людина, яка тримала на плечах зимове королівство і нарешті дозволила собі подумати, що хтось буде поруч. І вперше вона торкнулася цього льоду теплом власних рук.

Вона поцілувала його — обережно, мов перевіряла, чи серце під кригою ще б’ється.

— Що це було? — запитав він.

— Перевірка системи на придатність до шлюбного життя.

— Статистична похибка?

— Ні. Створення нової системи».

Маріанна відклала блокнот . Серце вдарило додатково, боляче й солодко.

«Якби мене так поцілував професор Шеєр… я б розчинилася».

Повітря навколо стало теплим й тихим.

Блокнот вислизнув із пальців і впав на підлогу.

Маріанна  закритл очі і за мить заснула сидячи, в напівтемряві палати, з долонею на грудях і усмішкою, яку ніхто не бачив.

***

Мармеладка прокинулася від відчуття погляду.  Теплого, важкого, підозріло знайомого. Потерши очі, вона сфокусувала зір. І серце зробило сальто.

На стільці біля її ліжка сидів колишній! 

Його світло-русяве волосся падало на очі, а в очах той самий погляд: трохи винний, трохи нахабний, трохи «я знаю, що маю право».

Серце знову зробило зайвий удар, але не з романтичного почуття, а з огиди.

Солодка мить сну, де її цілував Шеєр, розчинилася, як цукор в росолі.

Минуле прийшло. У найнеправильніший момент.

Маріанна захопила ротом повітря, відчула пекучий біль у горлі і, зовсім безголосо, прошепотіла:

— Влад???

Влад  Кошелєв сидів, трохи нахилившись уперед, лікті спиралися на коліна, пальці нервово крутили ключі  з металевим брелоком у формі пензля.

Звуки лікарні: кроки в коридорі, шум ліфтів, глухі голоси віддалялися, ніби хтось вимкнув фон.

Все звузилося до його очей.

— Давно не бачились, Маріанко! — посміхнувся він так, ніби вона мала бути йому вдячна за сам факт появи. — Ти виглядаєш… ну… незвично.

Вона хотіла відповісти жартом. Чимось легким.  З горла вирвався лише хрип. Пекучий, як наждачка по склу.

Влад скривився.

— Ти що, взагалі говорити не можеш? — тон упав на пафос. — Ого. Ну, це… екзотично.

Маріанна заплющила очі й кивнула.

«Спокій. Тільки спокій. Не витрачати сили. Не показувати слабкість».

Він відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу.

— То що, я можу перейти до справи?

«Справи. Має бути щось серйозне, якщо він тут».

Він нахилився вперед і знизив голос: