Розділ 13. Прохання Борисовича і ключ із полуничкою

На круглому годинннику на кафедрі висвітлилося 20:47.

Даміан сидів нерухомо, сперши лікті на стіл.

Втома була не фізичною, а радше душевною. Вона тисла його і середини, бо логіка ніяк не хотіла поступатися почуттям. А почуття після того поцілунку в парку були дуже нелогічними.

Телефон лежав поряд, екраном униз. Але здавалося, що він світиться в темряві, як прокляття. Особливо, коли грала тепер ненависна йому музика на А.А.

За останню добу він начитався студентських рефератів, перевірив лабораторні роботи студентів із “Кібернетики”, програмістам,  які хотіли заразити вірусом його комп’ютер,  він дав відсіч, добряче їм напрограмувавши  у відповідь. А ще він не написав Маріанні, хоча мав її контакти.

«Логічно. Правильно. Професійно. Беземоційно. Так потрібно».

Але мозок ці фрази більше не сприймав, тому здавалося його геніальна логіка скоро його розірве.

«Чому я взагалі про це думаю? Це не моя справа. Це просто студентка. Проблемна. Хаотична. Нелогічна.»

Зсередини щось скреготнуло.

Він різко схопив телефон. Палець завис над номером Борисовича.

І саме в цей момент двері відчинилися, що Шеєр  з переляку мало не впустив гаджет на підлогу.

— О, — забасував Ігор Борисович на всю кафедру, — а я думав, вас уже в кардіологічне відвезли! Подивись на себе у дзеркало, Даміане! Ти виглядаєш так, ніби тебе тричі переїхав трамвай і здав назад.

Шеєр повільно підняв голову.

— Ви ще тут?

— А ти не радий старому декану? — фальшиво образився той. — Гріх такий маю, молодих професорів додому ганяю.  А ще  думав помру сьогодні без гострої бесіди з крижаним професором.

Він поставив на стіл пакет із супермаркету. На пакеті було написано: «Cat Spirit: котячий корм для розумних і гордих».

Шеєр звів брови.

—  Це така розмова? Я не розумію…

— І не треба, — відмахнувся Борисович. — Послухай уважно. У мене абсолютно катастрофічна ситуація. Я підхопив під своє крило Аксіому. Кота Яблуневської.

— Кіт, ага… — сухо констатував Шеєр.

— Маленький чорний демон із пекла, якщо точніше! Цей кіт уже тричі обісцяв мій турецький килим, перевернув акваріум, порвав фіранки, вив всю ніч, а сьогодні обгадив мій почесний диплом про визначні внески в науку 1999 року! Ти розумієш? Він знищив документ, який навіть Кучма не наважився підписати!

Шеєр стиснув губи. Можливо, щоб не посміхнутися.

— Тварина стресує, — сухо сказав він. — Хазяйки немає. Звичний простір порушено. Це логічно.

— Логічно? — підскочив Борисович. — Логічно, що я, старий холостяк, маю відмивати котячі фонтани в чотири ранку? Та я ж скоро в психіатричну ляжу! Драми мені не треба — мені би  маленька перемога над натуральним котячим сатанізмом!

Він рішуче поклав на стіл ключ із брелком у формі полуниці. Яскравий, червоний. Смішний.

—  А це що означає? — нахмурився Шеєр.

— Ключ від квартири Яблуневської. І ні — не дивись на мене так, наче я хочу зробити з тебе Ромео, який лізе по водостоку. Я прошу не романтики, а логістики. Ти ближче до Яблуневської живеш. Ти менший ризик для кота, ніж я. Ти його придушиш своєю логікою, якщо що, бо нерви крепші! І ти — єдина людина, якій я можу довірити це без того, щоб завтра чат університету вибухнув заголовком «Декан зідрав шкуру із кота студентки».

Шеєр уперся поглядом у ключ.

— Це — погана ідея.

— Це — єдина ідея, яка не закінчиться трупом кота й моїм інсультом, — спокійно відповів декан.

Тиша зависла.

Борисович кахикнув. І раптом сказав:

— Даміане… Я знаю, що тобі не байдуже до Маріанни. І це не злочин бути живим. Не біжи до неї. Не роби дурниць. Просто… допоможи коту. Це — по-людськи. І так, чорт забирай, це навіть логічно.

Він відкрив двері, щоб вийти,  і тихо додав:

— Я на тебе розраховую, Даміане. Ти ж із тих, хто не відступає.

Двері клацнули.

Ключ із полуничкою лишився лежати на столі.

Шеєр довго сидів, дивлячись на ту полуницю, наче вона мала в собі відповідь на питання, яких він боявся.

Потім він повільно протягнув руку. Взяв ключ. І сказав уголос те, що забороняв собі думати:

— Хотів мати експеримент з Яблуневською, щоб познайомитися поближче з всесвітнім хаосом?  Тоді чого зволікаєш?