Розділ 12. Лекція Крижаного Герцога і парадокс Буриданового осла

Він увійшов  в аудиторію 302 рівно о 15:55, як завжди, коли у нього стояла п'ята пара.

Ні на хвилину раніше, ні пізніше.

Поклав ноутбук на кафедру,  підключив проектор, розклав різнокольорову крейду, поставив таймер.

Студенти завмерли.  Навіть ті, хто встиг закинути у рот пригоршню чіпсів.

Сміх, шум, шурхіт пакетів зникли.

Він оглянув аудиторію — механічно, без емоцій. Порожнє місце на першій парті вдарило по погляду, мов червона пляма серед снігу. Светрик із зірками, розпатлана коса, чай у руках, хриплий голос, її гаряче дихання... Усе виринуло в голові раптово.

Він примружився й відкинув картинку. 

«Вона сьогодні не влетить у двері зі своїм дурнуватим “вибач”». Даміане,  не смій дивитися в сторону дверей!».

— Дожовуйте, хто не дожував. Допивайте, хто не допив.  — сказав він рівно. — Сідайте,  хто не сів. У вас є дві хвилини. Час пішов.

Шеєр відкрив ноут і через півтори хвилини увімкнув презентацію.

На дошці спалахнув заголовок: «Парадокси логіки та їх практичне застосування».

— На минулій парі ми торкнулися питання причинності, — почав він рівно о 16:00. — Сьогодні розглянемо парадокси нерозв’язності…

Він говорив ідеально рівно. Жодної паузи. Жодного ковтка води. Ніби слово за словом відгороджувався від усього зайвого.

Та група не слухала. Очі студентів  знову й знову ковзали до порожнього стільця біля вікна, який зазвичай любила займати Яблуневська.

Коли Шеєр зробив паузу перед новим блоком, тиша протрималася довше, ніж мала. Одразу рука у другому ряду піднялася рука старости.

— Так, пане Хвальковський?

Хвальковський проковтнув повітря, наче боявся власного голосу:

— Пане професоре… Яблуневська сьогодні… не прийде. Її забрали в лікарню вчора ввечері. Діагноз — гнійна ангіна. Температура майже сорок один. Кажуть… стан складний.

Декілька студентів ззаду тихо видихнули. Хтось прошепотів: «В Яблуневської не може бути рівно…»

У Шеєра в грудях щось коротко стиснулося.  Різко і боляче. Він стиснув пальці в кулаки і одразу розімкнув.

— Зрозуміло.  Дякую за інформацію.— сказав він  рівно і… продовжив лекцію, наче нічого не сталося.

Студенти дивилися на нього так, наче намагались зрозуміти, чи він взагалі чує, що говорить. Шеєр розумів, що так потрібно говорити доктору наук, що так личить професорові з кличкою “Крижаний Герцог”.

Через десять хвилин Хвальковський знову підняв руку. І цього разу в очах — розгубленість, тривога, щось людське.

— Слухаю, пане Хвальковський.

— Пане професоре… Ем…  Даміане Валентиновичу, у мене прохання від імені групи.

Шеєр кивнув головою, мовляв: «Говоріть».

— Ми хочемо… — Хвальковський перевів дух, — скинутись, купити медикаменти, фрукти… і поїхати до Маріанни. Ну, Яблуневської.  Підтримати. Вона ж наша. Чудачка трохи, але… І… ну… Ви не проти?

— Це ваше право, — сухо відповів він. — Я не регулюю соціальну поведінку групи.

— І ще… — Хвальковський помовчав. — Можна… замінити Маріанні експеримент? Вона ж не встигне. Нехай робить реферат… як усі. Ну… щоб не завалила сесію ні через експеримент, ні через хворобу.

Тиша стала важкою. Кам’яною.

Він відчув, як три десятка поглядів вп’ялися в нього.

Очікування було майже фізичним.

«Скажи ні», — наказав внутрішній голос.

«Ти не робиш винятків», — сказала логіка.

«Правила є правила», — повторив розум.

— Гаразд, — почув він раптом свій голос. — Заміню. Передайте, будь ласка, інформацію студентці. Термін здачі визначимо, коли вона вийде з лікарняного.

Кілька голів здивовано піднялись. Кілька облич посвіжішали. А потім — фраза з останньої парти, тихо, але виразно:

— Я ж казала. Звичайна студентка. Ніяких преференцій. Ми надумали зайве.

Хтось хмикнув. Хтось ледь не аплодував.

Шеєр дивився на порожній стілець і не впізнавав власного голосу.

— Продовжуємо, — сказав він. — Парадокс Буриданового осла…

Даміан Валентинович говорив ще сорок хвилин, аж доки не пролунав дзвінок на таймері.

— Шановні студенти! — голос Шеєра звучав серйозно і гордо. — Цей семінар, на якому я мусив вам знову ж таки розжовувати ази логіки, ви теж мусите відпрацювати. Третій семінар ми об’єднаємо з другим. Тому на наступне практичне заняття, яке буде у нас  за попереднім графіком 17 листопада на третій парі, ви готуєте теми із другого та третього занять. Можете самі визначитися з доповідачами,  питаннями до них та прикладами для обговорення. Наступна наша зустріч запланована на п’ятницю. Це буде лекція в актовій залі.  За рішенням деканату, лекційний курс у студентів спеціальностей «Українська філологія», «Літературна творчість», «Книжкова верстка та графічний дизайн», «Видавнича справа» та «Документознавство та інформаційна діяльність» буде замість академіка Хоменка читати професор Шеєр. Також екзамен у останніх трьох груп замість доцента Мельниченка  прийматиме знову ж таки професор Шеєр. Тобто, коротше. Цей курс, а також у наступному семестрі ще один курс пана Хоменка, буде вам читати Даміан Валентинович. Передайте вашим колегам з трьох останніх груп  мої вітання і побажання з’являтися на парах. Вони тепер такі ж щасливчики, як і ви. На сьогодні — все. Ви можете бути вільні.

Студенти виходили тихо. Ніхто не смішився. Ніхто не жартував. Всі до останнього надіялися, що вийде Хоменко і врятує їх від стопроцентової нездачі. Зловісна тирада Шеєра розбила  вщент їхні мрії.

Хвальковський зупинився біля дверей.

— Пане професоре… Дякую за сто трид…За Яблуневську. — тихо сказав він.

Шеєр кивнув, не піднімаючи очей.

Коли останні  студентські кроки стихли, він вперше дозволив собі видихнути.

Сів у порожній аудиторії. Поклав долоні на обличчя.

Лекцію він прочитав ідеально, але в своїх очах виглядав справжнім ослом.