Розділ 10. Холодний вечір та ніч протиріч

Квартира зустріла Шеєра тишею, яка дзвеніла гучніше за будь-який звук.

Двері зачинилися за спиною надто різко. Ехо від цього удару довго ходило стінами.

Даміан повільно зняв куртку, струсив із неї розтанулий сніг і повісив на гачок, що різко скрипнув. Взуття він відсунув ногою вбік, ніби боявся зайвого звуку.

Квартира була холодною, але гарячим було щось інше — за грудиною, під ребрами, там, де мала би жити логіка.

Він підійшов до столу, поставив портфель. Відкрив і дістав папку. Ту саму, яка призначалася Яблуневській.  Ту, яка була причиною її походу на кафедру в напівпритомному стані.

Шеєр запустив нею в стіну. Матеріали розлетілися по кімнаті.

Він попрямував у ванну і довго мив руки. Потім зняв лінзи. Хлюпання холодною водою в обличчя не допомогло. Жар не виходив ні з тіла, ні з думок.

Він повільно потягнувся за окулярами. Звичний шеєрівський лук. Напевно, так краще тримати марку холодного професора, який не має нічого спільного з розхлябаними студентами…

Яка муха вкусила його на сніг надягнути лінзи?!  Білий светр, чорна, як Аксіома куртка… З ним явно щось не так.

Даміан  попрямував у вітальню і просто впав у крісло. Довго дивився на розкидані листки. Йому захотілося сміятися. Гірко, тихо, з відтінком злості на самого себе. Її тіло тремтіло, її голос ламався від температури й сорому, а він…Він читав лекцію про формальну логіку, коли Маріанна ледь стояла на ногах!

Телефон тихо блимнув збоку.

Сухий звук, наче легкий удар краплі в скло.

На екрані:

A.A. (21:47)

«Як твій день?»

Без смайлів. Без зайвих слів.

Рівно.

Виважено.

Ідеально.

Він довго дивився на це коротке повідомлення. Пальці лягли на екран, але не набирали текст. Потім він повільно перевернув телефон дисплеєм донизу.

 — Мій день? — засміявся він.  — Мій день? Тобі правду чи як завжди?

Шеєр опустив телефон у кишеню, піднявся і поплівся на кухню. Звичайна рутина повинна заспокоїти.  Він налив воду в турку. Запалив газ. Чекав, поки загуде, поки почнеться той знайомий звук кипіння, але руки тремтіли так, що ложка торохтіла об стінки чашки.

— Нелогічно. Це все абсолютно нелогічно, — прошепотів він.

Замість цукру він кинув у чашку щось нерозчинне — злість.

Сів за стіл. Кава зашипіла і вибігла на плитку.

Він різко підірвався:

— Ех… — ще б трохи і вилетіло би міцне слівце, коли він викрутив конфорку на нуль.

— Ні, — сказав він тихо. — Цього не може бути…

Шеєр обхопив голову руками.

Чому болить? Чому пульсує в скронях її ім’я, її подих, її кволе «вибачте»? Чому його руки досі пам’ятають вагу її тіла, коли вона сповзала вниз? Чому запах її светра досі стоїть у повітрі: шерсть, сніг і трохи лимонного чаю? Чому він не поїхав з ними до лікаря? Чому стояв і дивився, як чужі руки вивели  її  у коридор? 

— Тому що так правильно, Даміане. Тому що ти — професор. Тому що твоє життя давно розкладене по поличках. Тому, що почуття — це слабкість. Тому, що логіка — завжди перемагає. — відповів він собі і знову залунав сміх на межі розпачу та істерики.

Телефон знову завібрував. Він машинально витягнув і глянув. Все ті ж букви. Нічого нового.

A.A. (22:12)

«Ти тут?»

Він закрив очі.

Він «тут». Тут — де порожньо. Тут — де є синя папка. Тут — де є тиша, що ріже гостріше за слова.

Даміану не хотілося відповідати. Він підвівся, підійшов до вікна. Сніг сипав тихо і м’яко. Падав на скло, танув, стікав краплями. Чомусь на пам’ять прийшли слова когось із студентів:  «Поцілунок під перший сніг приносить щастя». В голові вони звучали голосом Маріанни Яблуневської.

Він гірко посміхнувся й продовжував дивитися, як падає сніг.

Довго.

Доки не згасла остання лампа в сусідньому будинку.

Доки ніч не стала темною, як Аксіома.

Доки о 03:12 не прийшло повідомлення від Тарарощенка І.Б.

«Яблуневська у лікарні. Напевно, різатимуть. Кіт у мене».