Розділ 9. Вирок без доказів і тріщини в крижаній логіці

Борисович зняв окуляри, потер очі,вдягнув назад свій аксесуар, але картина перед очима не змінювалася.

Шеєр стояв біля стільця, нахилившись Маріанни. Його рука все ще на спинці стільця біля її плеча. Мармеладка — бліда, розпатлана, в светрі із зірками, із щоками, що горять. Їх розділяє якихось двадцять сантиметрів.

— Ого, — вигукнув він нарешті. — Ах ви ж, засранець! То ви відчитуєте студента за його наміри щодо Яблуневської, а самі вирішили не гаяти часу? Вам не здається, що для вас це просто недопустимо!

Шеєр випрямився. Рука автоматично пішла в кишеню.

— Ігоре Борисовичу, — голос знову став крижаним, — студентці зле. У неї висока температура. Вона от-от і знепритомніла би на кафедрі.  Вважаєте мав залишити це на милість долі? 

— Звісно, ні— буркнув той, але тон м’яко змінився.

Він відразу підійшов ближче й нахилився до Маріанни. — Дитино, ти як?

— Нормально, — прохрипіла вона. — Просто трохи… Всесвіт зменшився до одного стільця. І двох професорів.

— Я тобі зараз такого всесвіту намалюю, — розсердився він. — Ноги відчуваєш?

— Відчуваю, — вона знизала плечем. — Але вони мене не люблять.

Борисович приклав долоню до її чола.

— Гориш, — констатував він. — Даміане, ви праві. Температура висока.

— Її треба відвезти в лікарню,  — різко сказав Шеєр. — Негайно. І зв’язатися з ріднею. Вона не має бути одна в такому стані. Вона взагалі не вміє організовувати себе і свій простір. Їй, наче дитині,  потрібен нормальний догляд дорослих і адекватних людей, а не… це.

Він махнув рукою кудись у бік «це», мов казав: дурацький светр, маршрутка, котячий армагеддон і вся її самостійність разом.

— От бачите, Ігоре Борисовичу, — додав Шеєр, — ось результат. Самостійне життя, кіт, холодна квартира, відсутність контролю. Логічний наслідок.

Борисович кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім сів на край столу, схрестивши руки на грудях.

— А тепер, Даміане, — сказав він повільно, — давайте проведемо маленький експеримент з практичної логіки. Ви кажете — «зв’язатися з ріднею». А якщо її рідних немає?

Тиша сіла між ними, як третя зайва на побаченні.

Шеєр трохи зморщив брови.

— Як це — немає?

— Отак, — коротко відповів Борисович. — Її батьків не стало  майже рік тому.  Першого грудня.  Автокатастрофа. Я був на похороні. Я ж був другом її батька. Дуже хорошим другом.

Він говорив спокійно, але від цього мороз ішов шкірою.

— Дідусь і бабуся по материній лінії — давно померли, — продовжив він. — По батьковій — відвернулися, ще коли він одружився вдруге. Класика.

— Тітка… — хрипко втиснула  в розмову Маріанна.

— Тітка? Не говори мені про неї, Маруню!— кивнув Борисович. — Вона дуже зайнята сімейним життям у Китаї. Ніка вирішила, що перераховувати гроші на навчання, щоб закрити бакалавра племінниці  й оренду квартири до літа — це максимум, який світ може дати сироті.

Він на мить замовк, дивлячись то на Шеєра, то на Маріанну.

— А я, — сказав уже м’якше, — пообіцяв її батькові глядіти за його донькою. Наскільки мені дозволяє мій благородний вік і рівень зайнятості.

— Ігоре… — тихо мовив Шеєр, але Борисович підняв руку:

— Почекайте. Це не до того, щоб тиснути на ваші почуття. Ви ж їх так боїтеся, ніби це новий вид вірусу. Я кажу, щоб ви зрозуміли просту річ: ваше «зв’яжіться з ріднею» зараз звучить… м’яко кажучи, як вирок без доказової бази.

Маріанні здавалося, що світ зараз лусне. Вона вже майже не чула слів. Голову стискало  наче залізним обручем, у вухах дзвеніло. Але щось у голосі Борисовича рівне і тепле тримало її на поверхні.

— Я заберу її до  лікаря, — продовжив Борисович . — Тут недалеко є знайомий терапевт. Хай послухає, призначить нормальне лікування. Ніяких «самолікувань парацетамолом», — він кинув на Мармеладку строгий погляд, і вона винно всміхнулася. — Потім відвезу чи в лікарню, чи додому.

Він перевів погляд на Шеєра.

— Ви сьогодні й так мали важкий день, Даміане. Мельниченко, швидка, ця ваша група з театром абсурду. Додому вам треба, а не возити студенток по лікарях. І не давати зайвого приводу для пліток. Ви ж їх ненавидите. В сьогодні сказали достатньо для того.

Це було сказано без насмішки. Просто факт.

Шеєр стиснув щелепи.

— Я…

— Я знаю, що ви могли б, — м’яко перебив його Борисович. — Ви могли б дуже багато. Але іноді логічно — відступити. Не через байдужість, а через здоровий глузд.

Він нахилився  до Маріанни й допоміг підвестися.

— Ходімо, дитинко. У нас із тобою побачення з українською медициною. Не найромантичніший сюжет, але що маємо.

Вона зробила крок — і світ знову хитнувся.

Шеєр відреагував майже миттєво: підхопив її з іншого боку. Вони на мить опинилися дуже близько. Її плече торкнулося його грудей, вона відчула запах його парфуму — ледь вловимий, сухий, з ноткою кави й щойно надрукованого паперу.

— Обережно, — сказав він уже не так суворо.

— Я… вибачте, — прошепотіла вона. — Я не хотіла вас… втягувати у всю цю…

— Ви маєте дивну звичку — перепрошувати за те, що вам потрібна допомога, — тихо відповів він.

Борисович вдав, ніби не почув.

— Так, — сказав він бадьоріше. — Ситуація проста: студентку лихоманить, декан забирає її до лікаря. Професор Шеєр іде додому, п’є чай, відпочиває, відповідає на особисті повідомлення, а не пише службових записок щодо непритомної студентки на кафедрі.

Він підморгнув Маріанні.

— А завтра… завтра вже думатимемо, як це все викрутити в літературний матеріал.

Маріанна зреагувати вже не встигла.

Голова стала дивно легкою.

— Ігоре Борисовичу, — раптом тихо сказав Шеєр, коли вони вже стояли в дверях, — ви щойно сказали багато зайвого мені. Але для неї це важливо. Дякую, що…

Він замовк, не добравши слова.

— Професоре, — Борисович втомлено всміхнувся, — не завжди логіка є відповіддю. Інколи достатньо просто бути поруч. Сьогодні — було достатньо.

Ігор Борисович взяв Маріанну під руку й вони вийшли в коридор. Їхні кроки розчинялися в університетських стінах.