Розділ 7. Перший сніг,  сон у маршрутці й розмови у студкафе.

Літературна бімба від Борисовича ще світилася на екрані, коли телефон вислизнув із пальців і глухо шмякнувся на ковдру.

— Контакти Шеєра… — прохрипіла Маріанна. — Це не бімба! Це якийсь апокаліпсис на замовлення.

На екрані мерехтіло:

«Даміан Валентинович Шеєр».

Мобільний, робочий, пошта.

— Аксе, писати? — питала вона радше себе, а не кота. «Пане професоре, я сьогодні вмираю, тому не прийду слухати ваші ази логіки?» Чи може так: «Доброго дня, це той самий хаос, який вчора заснув у вас в машині, а сьогодні не може знайти свої мізки?»

Від самої думки стало ще гарячіше.

— Ні, — сказала вона вголос. — Ніяких повідомлень. Якщо вже виглядати ідіоткою, то хоча б при ньому. Офлайн.

Вона злізла з ліжка, на яке не пам’ятала як залізла. Підлога була холодною, такою як погляд Шеєра в момент фрази «логічний нуль». Тіло ломило, але в голові вперто крутилася одна думка:

«П’ята пара. 302 аудиторія. Шеєр. Пропустити — вершина ідіотизму».

До шафи вона дійшла, спираючись об стіну.

Довго вдивлялася в речі, ніби там, між вішалками, ховався сенс життя.

— Так, пані Яблуневська, — пробурмотіла вона, — якщо вже помирати, то хоч у пристойному вигляді.

Джинси, трохи затісні, але улюблені.  Вязаний светрик  чорний у білі зірочки: кусючий, із секонд-хенду, проте теплий і милий. Вона натягла його через голову й одразу скривилася.

— Дякую, светрику, що нагадуєш: життя — біль, — простогнала Маріанна, коли шорстка вовна влаштувала атаку на шию. — Але стильно…

Аксіома з ліжка поглянув на неї так, ніби казав: «Мені у хутрі добре. Страждай там, людино несвідома».

— Котяра ти безсердечний, — видихнула вона. — Їжа є. Вода є. Туалет поміняла  Я — в бій.

Вона всунула ноги у черевики, схопила рюкзак та конспекти, телефон і ключі.

Перед виходом на мить зупинилася, поглянула у вікно.

— Вау! Перший сніг! — промовила сама до себе. — І я не цілуюся під ним. 

Маріанна згадала, як тітка Вероніка сміялася, розповідаючи, що в старих китайських легендах гоговориться, що поцілунок під перший сніг приносить щастя. Тепер тітка в Китаї,  перший сніг — за вікном. Поцілунок? І поцілунок був. З професором.

«Не рахується. То було до снігу…», — в’їдливо кинула сама собі внутрішня цензура.

Але губи згадали тепло. Його подих. Ту мить, коли логіка схибила і дозволила неможливе.

— Все, стоп, — шепнула вона й відчинила двері. — В роман матеріал піде. В життя — ні.

Маріанна швидко спустилася сходами і вискочила в день.

На вулиці сипало сухим, дрібним снігом. Морозне повітря кусалося, як її светрик. Тротуари перетворилися на слизькі смуги, автобуси запізнювалися, маршрутки забивалися, наче хтось оголосив «всім у центр, негайно».

Маршрутка, в яку вона втиснулася, була схожа на вареник, набитий однокурсниками, школярами, тітками з торбами й одним дядьком із запахом перегару.

— Ідеальні умови для романтичних роздумів, — прошепотіла вона. — Герцог би тут просто повісився.

Транспорт ривками повз по місту. 

Голова  Мармеладки гуділа. Вона сперлася  на поручень, дозволивши собі на секунду заплющити очі. Думки змішалися. На дошці стрілки «причина → наслідок»…  Холодні очі Шеєра. Його пальці на кермі… Його голос: «Не раджу говорити. Краще поспіть»…Її шепіт: «Я не…». І темрява, в яку вона провалилася.

Їй здалося, ніби зараз усе повторюється. Машина. Темрява. Тиша. Вона повертається до нього обличчям, відчуває його руку на потилиці, а тоді…

— Передаємо за проїзд! — гаркнув хтось над вухом так, що весь сон розлетівся.

— От тобі й поцілунки, — захрипіла вона й ледь не впустила двадцятку.

Університетська зупинка. Люди висипали на тротуар, наче хто кинув пригоршню цукеркок у різнокольорових обгортках.  Сніг чвакав під їхніми ногами, перетворюючись на кашу.

Корпус зустрів її суворим силуетом і калейдоскопом облич.

Вона влетіла в хол. В ніс вдарив запах дешевої кави, розгарячілих старих батарей і різного роду парфумів і людського поту.

До п'ятої пари залишалося двадцять хвилин. Якщо дуже постаратись — встигне в студкафе.

Студентське кафе, яке всі ніжно називали «їдлою», гуло, як вулик. Всі хотіли їсти і всім потрібно було якнайшвидше. Особливо її групі. Як не як, пара в Шеєра!

Черга тягнулася так довго, наче хтось перечитував уголос реферат на 40 сторінок перед наступним голодним покупцем.

— Одну маленьку чаю без цукру — і я буду чемною, — тихо вмовляла всесвіт Маріанна, втискуючись у кінець черги.

— О! Дивіться, хто воскрес! — зареготів її улюблений хвалькуватий  голосок.

Хвальковський майже матеріалізувався збоку, мов нещастя у людському вигляді. — Сто тридцять восьма, ти що, з того світу повернулася спеціально до Шерика?

— Логічно, — буркнула вона, але вийшло радше шепотом.