Розділ 5. Машина Шеєра, котячий армагеддон та щіпка неприємностей

Маріанна прокинулась від тихого хропіння. Спершу вона не зрозуміла, де знаходиться. Потім побачила рукав професорського пальта, лінію коміра.

Вона заснула в машині Шеєра. А потім, очевидно, заснув він.

Маріанна всміхнулась крізь втому.

Шеєр був зовсім не тим холодним громовержцем, який пришпилював студентів «логічним нулем» до землі. Даміан Валентинович був зараз звичайним чоловіком, який заснув від втоми. Заснув поруч із нею.

В ту ж мить в серці кольнуло.

— Аксіома голодний! — крикнула  вона так, що Шеєр здригнувся й миттєво розплющив очі.

— Що? Хто голодний? — прохрипів він сонним голосом.

— Кіт! Я ж не залишила йому їсти! Він, мабуть, там уже… 

 Маріанна  намагалася відстебнути ремінь. Смикнула раз, другий. 

Марно.

 — Відщіпніть мене! Будь ласка!

Професор мовчки натиснув кнопку фіксатора.

Маріанна вискочила з машини так, ніби її підпалили, на ходу кинула:

— Дякую! Перепрошую! До побачення!

І в ту ж секунду шлейка сумки зрадницьки тріснула. Зошити, ручки, цукерки, ключі й губна помада розлетілися по асфальту.

Вона мало не сіла просто на землю, збираючи все це поспіхом, бурмочучи  «катастрофа»  й «вибачте» одночасно. Шеєр мовчки нахилився й подавав їй речі. Мокру цукерку  Маріанна висмикнула з його руки й, не піднімаючи очей, рванула і зникла в під’їзді.

В квартирі її зустрів характерний запах котячого армагеддону. Лоток перекинутий, пісок розсипаний по плитці, вода розлита від миски до дверей кухонної тумбочки, шпалери в кутку кухні  подерті, штори із затяжками, кімнатні тапочки хазяйки покусані.

— О, Акс! Як такий малий цвяшок міг наробити стільки біди?!  — захникала Мармеладка. 

Кіт стояв посеред кухні, піднявши хвіст трубою. Зелені очі світилися докором. 

— Знаю, Аксіомо! Я справді винна перед тобою. 

Вона висипала крихти залишків корму в миску. Кіт накинувся так, ніби не їв тиждень.

Вона глянула на годинник.

21.08

— Чудово. Просто ідеально! Ну ми і задрихли з Шеєром. Три години, як не більше! — вигукнула вона. — Я вже не встигну ні до якого магазину! Завтра їстимемо мої конспекти!

Вона вмила обличчя, зібрала волосся у низький хвіст.

— Ок. Завтра пари у Борисовича. Він великодушно пробачить, якщо я не прийду. Прогуляємо і погуляємо.

Кіт продовжував спопеляти її поглядом.

— Я вже вибачилася. А ти? — вона тицьнула пальцем на розкиданий пісок. — Як я маю організувати тобі туалет, якщо ти розвернув цілий кульок  з піском  і наклав туди свої скарби?! 

Кіт тільки два рази смикнув вухом.

— Ще раз мені зробиш таку підставу — отримаєш під хвіст ось цим  попсовим... зіпсовим… — вона не могла підібрати слово під масштаб обурення.— Коротше, тапком.

Акс демонстративно відвернувся й почав вилизувати шерсть, роблячи вигляд, що не розуміє людської мови.

Маріанна лише розвела руками.

Настійлива китайська мелодія зазвучала як завжди невчасно.

— Вибачай тьотю! Я знаю. Забула. — проспівала вона в тон набридливій музиці.— Я розберуся з цим завтра. — Дайте прибрати після кота!

Телефон продовжував деренчати, але Маріанна  не  зважала. Вона прибирала швидко і гнівно. Зібрала розкиданий пісок у совок, витерла калюжу води, вистелила піддон старими газетами. З вазонів у коридорі висипала пісок. Назбирала достатньо, щоб організувати тимчасовий «туалет» для кота.

— Імпровізація — мати виживання, чи не так, Аксику?

Вона налила котові  свіжої води, поставила миску ближче до батареї.

Кіт пригнався, нявкнув. 

— О, мій генерале! — Маріанна усміхнулася пухнастику. — Все не так жахливо, правда? Ти — живий. Я — теж.  Значить, все під контролем.

Дівчина метнулася до чайника. 

— Зараз і я щось гризну. Мівіна і ромашковий чай. Хочеш? — розмовляла вона з Аксіомою.

Кіт фиркнув.

— Ти таке мале, а таке розумне! — дивувалася малому чорному чудові Маріанна. — Ти, бува, лекції Шеєра не відвідував? Дуже на нього схожий. От лише, Даміан Валентинович не такий шкідливий, як ти, чорнолапа катастрофо!

Акс лише видав горде «мяу».

— Не піднімати цю тему, ваша котяча величносте? — Маріанна вдавано уклонилася, намагаючись і себе, й кота розвеселити. — Тоді, будь ласка, винесіть після себе ваші екскременти, якщо вас так втомлюють літературні дискусії з уст вашої покірної служниці!

Кіт поважно позіхнув і почав вилизувати лапи, даючи зрозуміти, що вона щойно порушила протокол  котячого королівського етикету.

— Точно не хочеш на свіже повітря?

Кіт не поворухнувся.

— Ок. 

Раптом на неї накотилися спогади.