Розділ 4. Логічний нуль та експеримент Шеєра

Ранок почався із кави й післясмаку чужих порад.

Редактор настійливо рекомендував знайти професора. Тітка вимагала подумати про стабільний дохід.

Вона сиділа перед дзеркалом і спостерігала, як пара від чашки розчиняється у відображенні.

Борисович зі своєю саркастичною турботою здавався людянішим, ніж рідна тітка з Пекіна. Він принаймні вірив у неї.

«У тебе є вогонь, Мармеладко, просто запали ним щось реальне», — повторювалися в голові його слова.

Тітка Вероніка вірила лише в формули, сертифікати й чоловіків із професорськими посадами. Її життя було чіткою інструкцією з виживання. Вона чимось скидалася на…Даміана Валентиновича.

Але Маріанна не хотіла виживати. Вона жити і писати.

Хай що тітка не каже, Мармеладка доведе навчання до кінця.  Не ради диплома, а щоб мати власний голос у світі, який  загруз у шаблонах та аналітиці.

Сьогодні вона почувалася воїном. Навіть нафарбувалася, щоб додати собі бойового духу. Ні, вона зовсім не хоче привернути увагу Професора. Він все одно  не помітить. Його світ складається з рівнянь і категорій, де «губи кольору стиглої вишні» не мали жодного логічного сенсу.

— Нічого, пане Шеєр, — подумала вона, закидаючи шарф і виходячи на дощову вулицю. — Подивимось, чия логіка живучіша!

«Життя можна будувати як роман. З розділів, пауз і внутрішніх монологів. А можна як експеримент:  із формул; добірних, як зерна кави, слів; зверхніх поглядів з-під професорських окуляр з дорогою оправою».

— Думаю, цілком реально написати новий роман за місяць з таким прототипом як Даміан Валентинович. — тихенько хихикнула вона, втиснувшись у переповнений трамвай.

Ентузіазм — діло хороше, особливо коли твоєю найбільшою студентською проблемою після «проспала» є «вибачте за запізнення». 

Маріанна, вилетівши із трамвая,  йшла швидше, ніж звично. Треба встигнути зайняти останню парту і  на лекції з теорії  інтертекстуальності хоч що-небудь читнути до семінару з Шеєром.

Університет уже проглядався між деревами, строгий і непорушний. 

Вона притисла шарф ближче до підборіддя й пришвидшила крок, прямуючи до входу. Сходи були слизькими, але вона не мала наміру падати. Ні фізично, ні емоційно.

На ходу вона глянула в телефон, щоб знати в яку аудиторію бігти.

— Тільки не це! — застогнала Мармеладка.

Розклад змінили.  Аудиторія інша. Ймовірність запізнення — 99.9%. Найгірше у цьому всьому — тепер семінар у Шеєра першою парою.

— Чудово… — видихнула вона і побігла коридором.

Дзвоник пролунав рівно в ту мить, коли вона, рвонувши двері, буквально влетіла до актової зали — захекана, гаряча від бігу й розхристаних думок 

Аудиторія зустріла її запахом крейди й книжкового пилу.

Напівтемрява. І він — уже на місці.

Шеєр стояв біля дошки й креслив стрілки між словами «причина» та «наслідок».

Рухи — точні. Голос — рівний. Холод — бездоганний.

— Доброго дня тим, хто запізнився, — сказав він, не обертаючись. — Ми вже п'ятнадцять секунд  тому почали, Яблуневська.

— Вибачте, пане Шеєр, — прошепотіла вона.

Він промовчав.

Маріанна сіла на перший ряд — доля запізнілої. Відкрила конспект, прикидаючись, що слухає і записує. 

Натомість каліграфічним почерком вивела:

«Лінія піджака — бездоганна.  Запах кави — поруч. Голос — тепліший, ніж має бути у професорів і сухих логіків».

На дошці з’явився напис:

«Логіка — це не про відчуття. Це про послідовність».

— Пані Яблуневська, можливо, поясните аудиторії, що саме ми називаємо логічною помилкою post hoc ergo propter hoc? — запитав він, навіть не повернувшись.

По рядах покотився шепіт.

— Вічна соня нарвалася!

— Сто тридцять восьма не здасть!

— Запізнитися до Шеєра — стовідсоткова нездача!

— Шеєр її розкладе на аксіоми!

— Шановне панство, — спокійно заговорив Шеєр, продовжуючи писати формулу. — Прошу згорнути дискусію, яка не має відношення до теми семінару. Студентка Яблуневська, слухаю вас.

Повітря стало густим, як перед грозою.

— Ого, — прошепотів староста Хвальковський. — Сто тридцять восьма стала двічі Яблуневською! Яка в цьому логіка?

— Випадковий збіг, — відповіла Маріанна чи то йому, чи професорові.

Аудиторія вибухнула реготом.

— Їй невідомо, що таке тавтологія! — кинув Хвальковський.

Шеєр поклав крейду і повернувся обличчям до студентів, але дивився лише на неї.

— Пані Яблуневська,  коротко про post hoc. Це коли ми приписуємо причинність тому, що сталося лише пізніше. Іншими словами: «після» не завжди означає «через». Чи згодні?